Як я й передбачав, десь о шостій він розраховується й залишає мене, посилаючись на те, що хоче трохи відпочити. В кав'ярні крім нас, жодного болгарина, якщо не брати до уваги хазяїна, який саме підраховує виторг. Отже, вдаватися до надто складних маневрів нічого. Через дві хвилини після Тоні я також виходжу надвір, звертаю в сусідню вуличку і, завівши мотор, чекаю чорної «сімки».
Стежити з автомобіля за людиною, яка припускає, що за нею можуть стежити, — морочлива справа. Ще менш розумно робити це з автомобіля, який вона добре знає і може впізнати його за триста метрів. Але я ладен піти на це, оскільки іншого виходу немає. Аж раптом бачу — Тоні пішки перетинає вулицю і йде зовсім у протилежний Сен-Мартену бік. Чекаю хвильку в «ягуарі», щоб він трохи відійшов, кидаю машину і рушаю за ним.
Те, що Тоні не скориставсь автомобілем і пішов не в бік Сен-Мартена, можна пояснити кількома причинами. Він вирішив щось купити або залагодити якусь справу до зустрічі з Милком. Чи вирішив дістатися на місце зустрічі в таксі. Або просто хоче перевірити, чи не стежать за ним. До зустрічі з Милком у нього може бути ще якась зустріч. Не виключено, що він і не збирається йти на домовлене місце.
Ідучи назирці за маленькою постаттю вздовж довгого ряду машин біля тротуару, що прикривають мене, я механічно аналізую всі ці причини. Коли б Тоні треба було щось купити або зробити якусь справу, він не став би чекати до останньої хвилини, маючи в розпорядженні добрих півдня. А якби хотів перевірити, чи стежать за ним, то вийшов би з кав'ярні набагато раніше, аби лишився час спекатися можливого переслідувача. Якщо ж вирішив не їхати на місце зустрічі власним транспортом, то мав досить часу, щоб поставити «сімку» десь далі й дістатися Сен-Мартена пішки. Отже, залишається тільки дві останні причини, друга з яких видається мені неприйнятною.
Тоні крокує швидко й упевнено і тільки один раз оглядається навкіл — на перехресті Пуасоньєр. Так роблять усі, перш ніж перейти вулицю. Так чи інакше я від нього дуже відстав, настільки відстав, що, коли він наближається до перехрестя, де Шатодьєн вливається у Лафайєт, мушу прискорити ходу, аби не випустити його з поля зору.
Незабаром пів на сьому, і на центральних вулицях люднішає. Насилу відшукую Тоні в натовпі на лівому тротуарі за Шатодьєн і поспішаю туди. Доходимо до майдану Кошута, і тут за двадцять метрів від мене Тоні раптом зникає.
В таких випадках легко впасти в паніку: від думки про те, що все безповоротно втрачено, можна зупинитися посеред вулиці і, як останньому дурню, роззиратися навкруги. Я на межі саме такого стану, але відразу ж опановую себе й заходжу в кав'ярню на розі. Звідси можна споглядати за майданом без особливого ризику бути поміченим. Тоні був надто близько від мене, щоб устигнути сховатися в котрусь із сусідніх вулиць або перебігти майдан. Отже, він незабаром має з'явитися, якщо тільки не шугнув у якийсь, тільки йому відомий, будинок із кількома входами.
Кидаю 20 сантимів у автомат біля вітрини, вдаючи, що захопився грою, а тим часом уважно стежу за майданом, особливо за лівим тротуаром. Минає п'ять хвилин. Тоні з'являється несподівано в кількох кроках від кав'ярні, зупиняється на брівці тротуару і, швидко роззирнувшись, перетинає вулицю. Він вийшов з букіністичної книгарні поряд і тримає якийсь кримінальний роман з «чорної серії» — факт сам по собі незвичайний. Тоні навіть кримінальний роман прочитає тільки тоді, коли йому за це добре заплатять.
Я дозволяю своєму підопічному звернути на Монмартр і знову вирушаю за ним, кинувши погляд на букіністичну книгарню. Напевно, Тоні використав її як спостережний пункт, роздивляючись крізь захаращену книгами вітрину довколишню панораму.
Перегинаючи вулицю, щоб вийти на Монмартр, бачу, що Тоні завертає на вулицю Сен-Лазар. Роблю те саме і своєчасно, бо він рангом зникає у дверях якогось невеличкого готелю.
Тоні в готелі, отже, треба чекати, а на годиннику рівно пів не сьому. Якщо я стоятиму тут — прогавлю зустріч на Сен-Мартені, а мені дуже хочеться потрапити на те побачення, хоч мене ніхто не запрошував. Заходжу в якісь двері, щоб не бути помітним з вікон готелю, і обмірковую подальші дії, аж раптом бачу на протилежному тротуарі знайому постать. Дуже імпозантну й надмірно чутливу, з дебелими стегнами, що так і колихаються під лимонно-жовтою льняною сукнею, з бюстом, що випинається не менш як на 15 сантиметрів уперед. Мері Лямур підходить до готелю і, хитро й уважно оглянувшись навкруги, зникає за дверима.