Чекати більше не варто. Іду назад до майдану взяти таксі, хоч і розумію, що зараз легше будь-куди дістатися пішки, ніж доїхати автомобілем. Поруч станція метро «Ле Пелтьє», і я щодуху біжу сходами вниз, спритно лавіруючи в натовпі й не звертаючи увагу на лайки, що сиплються навздогін.
На пероні шумно й душно, як у лазні, навіть білі плитки на стінах блищать у тьмяному освітленні флуоресцентних ламп точнісінько, як у лазні. Вскакую в перший же поїзд і, хоч юрба натискує, умудряюсь залишитися біля виходу. Виходжу на шосе д'Антен і пересідаю на інший поїзд, в напрямку площі Республіки. Навколо мене купчаться люди з потомленими обличчями, заклопотані повсякденними справами: одному треба купити молока на вечерю, другому — забрати з дитсадка дітей, а я думаю про своє: якщо Тоні не збирається з'являтися на місце зустрічі, значить, туди прийде хтось інший, хто був зацікавлений певний час лишатися в тіні.
Найважливішим і найнезрозумілішим для мене поки що лишається значення «Сен-Мартен». Якщо мається на увазі якась вулиця, моя місія безнадійна, бо мені вже ніколи бігати вулицями. Одна лише Сен-Мартен завдовжки більше кілометра. Призначаючи зустріч, не могли б назвати лише вулицю, довжина якої більше кілометра. Якщо ж побачення відбудеться на перехресті, Милко мусив би сказати: «Брама Сен-Мартен». Найімовірніше, що зустріч призначено на станції метро «Сен-Мартен», оскільки в цьому місті, як правило, всі побачення відбуваються на зупинках. А втім у мене лишилася можливість дістатися тільки до станції, та й то невідомо, де саме відбудеться зустріч — під землею чи вгорі, на вулиці.
Поїзд гуркоче тунелем від станції до станції. На стінах мигтять надокучливі жовто-зелені написи: «Дюбо. Дюбон… Дюбоне…», що рекламують однойменні напої. Сходами перонів сунуть натовпи людей. Монмартр… Бон Нувель… Страсбур-Сен-Дені. Якщо вірити схемі, що висить у вагоні, наступна станція «Сен-Мартен». Я проштовхуюсь уперед, готуючись до виходу. Поїзд гуркоче в тунелі, несподівано з'являється перон «Сен-Мартен», але поїзд несе мене далі — до станції «Площа Республіки».
________В цій порожній станції, з невідомих причин давно вже, певно, зачиненій для пасажирів, є щось гнітюче, майже зловісне. Безлюдні, запилені перони, гори мішків з цементом і купи залізяччя, вицвілі від часу афіші про якийсь кінофільм Бінга Кросбі, тьмяне світло кількох жовтих лампочок — від усього віє самотністю й занедбаністю.
Та я не дуже вразливий, надто коли цього вимагають обставини, і тому, вийшовши на багатолюдний перон «Площа Республіки», передусім думаю про те, що треба чимшвидше дістатися пішки до станції «Сен-Мартен», — хоч вона й закрита, але це ще не означає, що там не може відбутися зустріч.
Коли я нарешті добираюся до порожніх сходів під брудною кам'яною загородкою, на якій в іржавій рамці висить облуплений напис «Метрополітен», — на годиннику за десять сьома. Зазираю у підземний вхід. Його загороджено рухомою гратницею, але гратниця до краю не присунута. Це спантеличує мене: не виключено, що зустріч призначили під землею. Якщо це якась особливо важлива зустріч, вона відбудеться саме там.
Квапливо оглядаюсь і, пересвідчившись, що ніхто не звертає на мене уваги, збігаю сходинками вниз, минаю не зачинений кимось прохід, штовхаю хиткі двері й опиняюся в підземному коридорі. В напівтемному тунелі ледве мерехтять рідкі лампочки. Холодно, тхне цвіллю й вогкістю. Мої кроки так відлунюють на цементній підлозі, що доводиться притишити ходу. Приступки, що ведуть до перону, теж безлюдні й ледве освітлені. На пероні — ані душі. Ліворуч чути далекий гуркіт поїзда, що наближається.
Ця занедбана станція, певно, править за склад. На пероні правильними штабелями лежать мішки цементу. Вглибині кілька великих дерев'яних ящиків. Я прошмигую туди й ховаюся за ними в темний куток саме тоді, коли повз перон з гуркотом пролітають освітлені вагони. Гуркіт затихає. Я збираюся продовжити своє дослідження, коли з протилежного боку, на сходах, почулися кроки. Милко. Він виходить на перон, роззирається, ступає ще кілька кроків і стає за горою мішків. Потім блимає на годинник, виймає з кулька банан, повільно чистить і починає їсти.
Коли б у мене був час розсунути ящики, моя схованка стала б зручнішою, а так доводиться задовольнятися тим, що є. Порожні ящики, вищі зросту людини, надійно приховують мене, але я мушу ставати навколішки, використовуючи для спостереження широку шпарину між двома дошками в одному з ящиків.
На сходах знову лунають кроки — і на перон виходить Кралев. Милко, певно, здивований, бо перестає жувати, очікувально дивлячись на прибульця.