Пізно ввечері я йду повз кав'ярню «У болгарина», вирішивши забрати свою автомашину. Залите світлом неону і дзеркал приміщення порожне, і я вже збираюсь іти далі, як за столиком у кутку, де, як привило, сидять гості хазяїна, бачу Тоні.
Він схилився над келихом мартіні, наче про щось глибоко замислився, хоч уже такий п'яний, що нічого не тямить. Каламутні очі блукають довкола, коричневі від тютюну пальці вп'ялися у волосся.
— О, нарешті хоч один друг, — невиразно бурмоче він, побачивши мене. — Хоч один приятель у такий чорний вечір…
— Чому чорний? — сухо питаю я, підходячи до столу.
— А ти хіба не чув? Убито Милка… Дві години тому його труп знайшли на якійсь станції метро… Комуністи зводять порахунки. Сідай…
— Отже, нас справді лишилося семеро, — кидаю я, сідаючи.
— Поки що так… Сім… кепське число. Але схоже на те, що буде тільки шестеро, — похмуро каже Тоні, ледве повертаючи язиком. — Дивись, друже, щоб ми не втратили й тебе…
Він підводить обважнілу голову і гукає офіціантові, який куняє за стойкою:
— Гарсоне, ще два мартіні!.. За упокій душі!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
— Якого дідька тебе знову принесло? — запитує Франсуаз, впускаючи мене в прихожу і кидаючи на мене невдоволений погляд.
— Люба моя, я прийшов запросити тебе на обід.
— Я й без тебе можу пообідати. До речі, саме це я й збиралася робити.
Вона й справді в одязі на вихід: сукня з дорогого емпріме в чорні і білі квіти, довгі білі рукавички. Цій жінці личать усі кольори.
— Я чекала тебе не сьогодні, а вчора, — нагадує Франсуаз, дивлячись на мене тим же невдоволеним поглядом.
— Не міг. Убили одного хлопця з Центру.
— Знаю, — байдуже відповідає вона. Потім додає: — Ну гаразд, заходь. Якщо вже прийшов…
Входимо до студії. Франсуаз показує мені очима на крісло, а сама прямує до бару приготувати питво.
— Отже, усунення почалося, — каже вона, поставивши на столик два келихи рікара й відерце з льодом. — Тільки почалося не так, як ти хотів. Зрештою, це мене не дивує.
— Я тут ні при чому.
— Хтозна. Вчора я дала тобі пістолета, і вже через шість годин знайшли мертвим твого колегу, якого прошили кулями того ж калібру…
— Милко не зробив мені нічого поганого, щоб я вбивав його.
— А я гадала, що ти цілив у Кралева, а влучив у нього. Коли людина вперше вдається до зброї…
— Облиш ці безглузді жарти.
— Згодна. Час уже сказати щось серйозніше.
Я відпиваю з келиха й запалюю.
— Це щоб посилити напруженість? — запитує Франсуаз, закурюючи свою «синю» сигарету.
— Напруженість буде згодом, — відказую я. — Франсуаз, я був свідком цього вбивства.
— Дуже цікаво, — недбало кидає вона. — Тому й напускаєш такий поважний вигляд? Та розповідай, годі вже тягти!
Я швидко викладаю їй усе, що сталося. Пропускаю одну-дві дрібниці, які мені ще не зовсім зрозумілі і їх треба ще перевірити. Франсуаз слухає з байдужим виглядом — курить, замислено дивлячись на терасу.
— На підставі твоїх свідчень можемо затримати Кралева, — каже вона, коли я закінчив.
— І завалити всю справу, — додаю я.
— Атож. Та оскільки ми працюємо не в палаті правосуддя, не станемо так чинити. Чому ти вчора не повідомив про почуту розмову і про свої наміри?
— Я не надав цьому особливого значення. Та ти й не казала сповіщати тебе про всякі дрібниці. А хоч би й повідомив, ти все одно б сказала: дій на власний розсуд.
— Певна річ.
— І вийшло б те саме.
— Звичайно.
— Тому краще було б, якби ти своєчасно сповіщала мене. Я й не здогадувався, що Милко працює на вас.
— Він не працював на нас. Робив деякі дрібні послуги, як і багато інших емігрантів, але не працював на нас.
— Це він попередив вас про те, що мене хочуть знищити?
— Так. Але й то звичайна послуга, що їх роблять такі ж, як і він, щоб не псувати стосунків з поліцією.
— А є факти, що він працював на болгар?
Вона заперечливо хитає головою:
— Немає. Я перевіряла. Певний час такі підозри були. Він приїхав сюди кілька років тому на якусь спеціалізацію, потім підпав під вплив емігрантів і відмовився повертатися на батьківщину. Але оскільки в нього не було поважних причин залишатися тут, він якийсь час був під сумнівом.
— То пусте, — кажу я. — Облишмо мертвих і повернімося до живих. Зараз мені конче потрібні довідки, які я просив.
— Не хвилюйся, вони вже готові, — відповідає чорнокоса, тягнучись до сумки. — Ось тобі довідки на офіційних бланках, завірені підписами й печатками. Твій Димов справді чудово скубе своїх американських шефів. Здасться, ти даремно уникаєш їх.