— Франсуаз, — перебиваю її, беручи бланки, — треба записати одну розмову.
— Яку саме?
— Любовного змісту.
— О, це цікаво.
— Вона не принесе тобі задоволення, бо вестиметься болгарською мовою.
— Де?
— В готелі «Сен-Лазар».
— Коли?
— Сьогодні, завтра, післязавтра — точно не знаю.
— В який час?
— Мабуть, по обіді, годині о п'ятій-шостій.
— Гаразд, сьогодні ж обладнаємо кімнату. Що ще?
— Емблему «скорпіон». Повний комплект.
— Вже готово, одержиш. Ще?
— Ходімо пообідаємо.
— Тобі ні в чому не можна відмовити, — зітхає вона. — До того ж я страшенно хочу їсти.
________— Ми виїхали на прогулянку чи на змагання? — невдоволено бурмоче Младенов, дивлячись на спідометр.
Ми мчимо по авеню генерала Леклера із швидкістю понад сто тридцять кілометрів на годину, а політичному лідерові треба дбати про своє життя.
— Мені здається, за нами стежать, — пояснюю я, не приймаючи ноги з педалі акселератора.
— Дурниці! За Младеновим не можуть стежити!
— Можуть, — лагідно заперечую я. — Як і за всіма іншими. Ці типи не гребують нічим.
Поки що я не певен, що за нами стежать. Та, поглянувши в дзеркальце, далеко позаду бачу чорний «сітроен», який, набравши швидкість, з'являється на перехресті Алезіа. Я гальмую, щоб перетнути бульвар Брюн, минаю Орлеанську браму і натискую на газ.
— Якщо за нами справді стежать і треба мчати з такою швидкістю, краще вернімося, — нервово пропонує старий.
Та коли я вже витяг Младенова з дому, я так просто не відпущу його.
— Не бійся, ми не ганятимемо наввипередки — поїдемо на матч. Потерпи ще кілька хвилин.
Ця обіцянка не викликає у Младенова особливого ентузіазму, та краще вже матч, аніж бути покаліченим чи вбитим від найменшого здригання моєї руки на кермі. Сто сорок кілометрів, власне, не така вже й швидкість для «ягуара», проте якщо цей «ягуар» — стара розхитана таратайка, — це небезпечно.
Я ще раз позираю в дзеркальце і коли вдалині знов показується чорний «сітроен», різко звертаю до стадіону «Буффало». Трьома хвилинами пізніше я вже лаштую «ягуара» у довгій низці інших автомобілів і, помалу підштовхуючи, веду Младенова на стадіон, що тисячоголосо реве. Хай тепер спробують знайти нас у двадцятитисячній юрбі.
Прогулянка зі старим була попередньо добре продумана: я загодя розжився на два квитки — про всяк випадок, бо мені вкрай важливо, щоб наша розмова відбулася саме сьогодні. Квитки гарантують місця в найкращому секторі — ближче до поля й подалі від входу. Якщо комусь спаде на думку проштовхнутися до нас, ми помітимо його ще здаля. А поки він добереться, на його голову посиплються сотні прокльонів і лайок.
На стадіоні яблуку ніде впасти. Десятки продавців голосно, співуче рекламують свої м'які цукерки й шоколадне морозиво. З численних репродукторів лине якийсь тріскучий твіст. Десь поблизу гуркочуть і люто виють заведені мотори. А над усім цим стовпотворінням велетенське жіноче обличчя з сліпучою усмішкою переконує присутніх, що препарат «Персоль» пере найкраще, немов люди прийшли сюди прати.
— Це, здається, футбольний матч, — заявляє Младенов тоном знавця, коли ми займаємо свої місця.
Думка, що він лишився живий після такої карколомної гонитви, викликає в старого приємне пожвавлення.
— Сток-кар, — квапливо пояснюю я. — Міжнародний матч «Франція — Бельгія». — І, щоб уникнути дальших розпитів, цікавлюся: — Ліди, либонь, удома не було?
— Пішла з Кралевим. Дівчина ніяк не акліматизується. Одні неприємності з нею.
— Які неприємності?
— Як які? Я було звірив її на тебе — втекла… Бач воно як: ти ще не влаштувався, де тобі до одруження. Потім начебто подружила і Милком, та це так аби, і добре, бо з цього все одно нічого не вийшло. Тепер верне кирпу й від Кралева. Ти можеш думати про нього все що завгодно, але Кралев — порядна людина, в нього цілком серйозні наміри, а моя дочка тримається з ним, наче він не чоловік, а стоголовий змій.
— Вони ж гуляють разом? Чого ще треба?
— Гуляють:.. Поки не нагримаю. І то спочатку влаштовує істерику. Наче вирішила все життя виїжджати моїм горбом.
Старий змовкає й неуважно дивиться на стадіон. Просторе поле оперезане широкою доріжкою, та сьогодні, мабуть, вона буде без ужитку, бо аж надто рівна й близька до трибун. Друга, внутрішня поріжка, нерівна й багниста, захаращена штучними перешкодами — порожніми бочками з-під бензину, автомобільними шинами, купами землі. В цей час на поле двома довгими шеренгами з гуркотом і тріском виїздять учасники змагання.