— Які там гроші! Чому ти весь час торочиш про них! — починає; сердитися Младенов, бо слово «гроші» завжди виводить його з рівноваги.
— Не поспішай! Я все тобі доведу! Фактами, документами…
Перший етап змагань закінчується. З дванадцяти таратайок лишилося тільки дві — білий «пежо» і синє таксі — «сітроен». Але в останньому турі виведений з ладу «паккард» задкує і, врізавшись у «пежо», перекидає його. Французька команда перемагає, хоч у ній лишився тільки один представник.
Над стадіоном западає відносний спокій. На майданчик виїздять санітарні машини й тягачі, розчищаючи доріжки. Крики вщухають. У повітрі стоїть звичайний гамір.
Я виймаю з кишені банківські бланки й недбало подаю їх Младенову.
— Ти якось мені казав, нібито все перевірив, а ось поглянь на ці виписки.
Младенов швидко переглядає папірці, потім вже уважніше перечитує їх.
— Не може бути…
— Бач, тепер — «не може бути». Хіба не бачиш, що це офіційні документи! Крім того рахунку, про який ти знаєш, Димов має ще два, куди щомісяця надходять таємні перерахування. Так що ти наче й правий: ви одержуєте однаково, тільки в нього виходить удесятеро більше…
Я, звичайно, чекав, що бланки справлять на Младенова певне враження, але не таке сильне. Його обличчя поступово сіріє, губи синіють, очі наливаються кров'ю.
— Він за це ще заплатить… Даси мені ці документи?
— Я їх і приготував для тебе. Тільки хочу попередити: не роби дурниць! Зараз атмосфера така, що як тільки вони помітять твоє невдоволення, тебе негайно ліквідують. Запам'ятай раз і назавжди: не змигнеш і оком, як вони тебе знищать!
Младенов намагається тверезо обміркувати все, переборюючи лють. Тоді повертає мені бланки.
— Гаразд, нехай будуть у тебе. Що ж тепер робити?
В цю мить двадцять чотири автомобілі, вишикувані за червоно-білою «зеброю», раптом зриваються з місця, оглушивши стадіон тріском своїх моторів.
— Я тобі скажу, що робити! — кричу Младенову. — Я все продумав… І будь певний: не вони нас, а ми їх!
Цього разу змагання перетворюється на справжню битву. Машин так багато, що вони тільки штовхаються й не можуть пробитися вперед; над синьо-білою чередою автомобілів клубочаться хмари диму. Коли якійсь таратайці вдається відірватися від загальної колони, її відразу ж наздоганяють інші, заступають шлях, штурхають назад, поки на якомусь повороті та не перекидається. Публіка оскаженіло реве, розмахуючи руками, парасольками, картузами.
— Може, ходімо? — кривиться Младенов. — У мене вже голова тріщить од цього ревища!
— Як же ми вийдемо? Треба чекати до кінця.
І ми залишаємося сидіти серед людського натовпу, зайняті своїм, поки на майданчику наймані водії, припавши до керма, борються за славу і життя, душаться в бензиновому диму, перекидаються й відповзають від палаючих машин.
________У маленькій кав'ярні на Монруж за стойкою заклякло кілька місцевих п'яничок. Столики надворі вільні. Шосе проглядається досить добре, і здалеку легко помітити новоприбулого.
— По-перше, — кажу я, відсьорбуючи пиво, — ніяких розмов удома. В твоїй квартирі встановлено апаратуру для підслуховування.
Младенов пробує зобразити на обличчі щось схоже на сумнів чи обурення, але я рукою спиняю його.
— Як кажу тобі, так і є. По-друге, якомога менше контактів зі мною. На випадок чого я сам знайду тебе. По-третє, ніякого натяку на сумнів чи незадоволення з твого боку. Так ніби ти нічого не знаєш і нічого не сталося.
Поки що Младенов не заперечує. З властивою йому полохливістю він охоче приймає заходи безпеки.
— Наша головна мета — вивести з ладу Димова. Це забезпечить тобі провідну роль. Але спочатку треба вивести його з себе й спрямувати його злобу в протилежний нам бік. Сьогодні ввечері, завтра, найпізніше, післязавтра я принесу тобі один запис. У тебе є магнітофон?
— Навіщо він мені? — зводить брови Младенов.
— Гаразд, принесу й магнітофон. Ти покличеш Димова і прокрутиш йому цей запис. Він знавісніє, але не проти нас. А нам якраз це й потрібно.
— А якщо він запитає, звідки в мене запис?
— Скажеш, приніс один француз, який відрекомендувався служником готелю «Сен- Лазар». Він, цей француз, сказав, що тут є щось цікаве для твого приятеля Димова, і запропонував тобі цей запис за п'ятсот франків, бо йому конче були потрібні гроші. Ну, a ти виторгував за двісті…
— А якщо Димов не повірить?
— Це не має значення. Можеш бути певний, що, прослухавши запис, він думатиме про інше…
— Варто було б для більшої переконливості здерти з нього ці двісті франків…