— Звичайно. Він погодиться дати більше, аби тільки забрати в тебе ці бобіни…
— А що то за запис?
— Побачиш. Точніше, почуєш… Май на увазі, це тільки перший хід.
— Ти все добре продумав?
— Усе. До найменшої дрібниці. Всі можливі варіанти. Будь спокійний. Не мине й тижня, як ти очолиш Центр.
Я навмисно скорочую строк, щоб вдихнути в старого більше бадьорості. Перед такою перспективою смілішає найслабодухіша людина, забуваючи, що для того, аби опинитися на тому світі, досить однієї секунди.
Повернувшись увечері додому з щойно купленим магнітофоном, і я, в свою чергу, відчуваю приплив сил. На столі мене жде добре замаскована апаратура, схожа на автомобільний радіоприймач, а до неї прилаштовано магнітофонну стрічку.
Налагоджую магнітофон і ставлю на нього бобіну з плівкою, нарікаючи на свою долю, бо ж мені доводиться жити й рухатися, як голому під поглядами незнайомих людей. Підслуховують, стежать за тобою з автомобілів, за твоєї відсутності заходять до тебе в квартиру.
Вмикаю магнітофон. Стрічка повільно крутиться. «Тоні, любий, я не можу без тебе… Сто разів на день хочу, щоб ти був поряд…»
Це м'який, хтивий голос Мері Лямур. Потім — кисла репліка Тоні: «Віддай мені нарешті ті триста франків, які обіцяла, бо знову лизатимеш руки тому ідіотові Димову…»
І так далі.
________Зловісне пророцтво Тоні збулося вдруге. Та наступним був не я. Наступним став сам Тоні.
Похорони вийшли набагато урочистішими, ніж я сподівався. За чорним траурним автомобілем, що рухається із значно більшою швидкістю, ніж належить у таких випадках, котять ще п'ятнадцять автомашин, в яких, крім людей з Центру, сидять представники різних емігрантських груп. Велика скорбота примиряє людей.
Мій старенький «ягуар» найостанніший, бо в ньому — тільки я. Невесело подорожувати самому, і Младенов, звичайно, не відмовився б скласти мені компанію, щоб зекономити гроші на таксі, та зараз нам треба уникати особистих контактів.
Кортеж витягається безладною колоною по бульвару Кліші й збочує до кладовища на Монмартр. Пошуки місця для стоянки автомобілів забирають чимало часу і вносять деякий хаос у траурну врочистість, та нарешті учасники сумної процесії вистроюються за катафалком для останнього прощання з небіжчиком. Минаємо широкий металевий міст, по якому з буденним гуркотом проносяться автомобілі, й сунемо головною алеєю вздовж каплиць, надгробків і всіляких статуй крилатих істот. Тоні лежатиме на одному цвинтарі з Гейне і Стендалем.
Біля ями все вже було готове для опускання труни. Але ж комусь треба виголосити промову. По старшинству така честь випадає Младенову. Старий має врочисто-сумовитий вигляд, заклякши у сірій імлі похмурого ранку в чорному костюмі, з блідим припухлим обличчям. Звичайним ораторським жестом він здіймає кощаву руку й оголошує, що ми ховаємо нашого дорогого й незабутнього соратника Тоні, і затинається, бо ніяк не може згадати прізвища небіжчика, який завжди був для нього просто Тоні. «Тенев», — підказує йому Кралев трубним голосом. Так, «нашого дорогого й незабутнього Тоні Тенева».
Прощальне слово, попервах трохи в'яле й незібране, поступово стає схвильованішим, набуває ідейної спрямованості. Напевно, підбадьорений думками про те, що незабаром він стане одноосібним шефом Центру, й тим, що тут зібралося дві дюжини представників еміграції, перед якими треба себе показати, Младенов починає говорити про молоду, надійну гвардію бійців, представником якої був небіжчик, а також про подвиг, героїзм і самопожертву, наче Тоні загинув на полі бою, а не вбитий ревнивим шефом за якусь дурну ліжкову історію. Мовиться також про національні ідеали, що їм усі ми служимо в міру своїх сил, про свободу, яка рано чи пізно зігріє нашу багатостраждальну батьківщину, і про те, що кожна подібна втрата, якою б тяжкою вона не була, має слугувати бойовим закликом для ще тіснішої згуртованості наших лав. Після цього Младенов звертається до Тоні з патетичним закликом — спи спокійно, пам'ять про тебе назавжди збережеться у наших серцях.
Можливо, тому, що промову виголошено в зворушливому, давньому стилі 30-х років, вивіреному часом, вона справляє певне враження. Кілька представниць слабої статі ронять одну-дві сльозинки, навіть Вуж стоїть, як пень, отетерілий, либонь, вражений тим, що стільки промовистих слів сказано на адресу такої нікчеми, як Тоні.
Потім чути специфічне, однакове для всіх країн світу гупання грудок землі об віко труни, і люди сумовито розходяться. Першими ідуть Димов, Кралев і Младенов у супроводі Ворона й Вужа, услід за ними цвинтар залишають представники емігрантських фракцій. Я стою трохи віддалік між кипарисом і оброслою мохом кам'яною плитою, чекаючи, поки з натовпу вийде Мері Лямур, щоб піти слідом за нею. Однак Мері не поспішає: причаївшись у затінку якоїсь каплички, вичікує, поки підуть всі. Нарешті, коли всі розходяться, вона наближається до свіжої могилки й крадькома кладе на землю букетик незабудок, який досі ховала між рукавичками й сумкою. Як це щиро й зворушливо.