— Він задушить мене, — шепоче вона. — Я не бачила людей, ревнивіших за нього.
— Він може задушити вас. Але не зараз. Не раніше як через кілька днів. Якщо ви помрете відразу ж після Тоні, це викличе підозру.
— Легко вам заспокоювати!
— Зараз треба не заспокоювати, а вживати необхідних заходів. Якщо ви будете обачлива й виконуватимете мої поради, я зможу гарантувати вам тривале життя.
— Що треба робити?
— Дійде черга й до цього. Спочатку скажіть, як справи із заповітом?
Мері Лямур підозріливо дивиться на мене:
— З яким заповітом?
— Чи написав Димов заповіт на вас? — пояснюю. Бачу, що погляд жінки стає ще більш недовірливий і додаю — Розумієте, Мері: ніхто не відніме того, що належить вам за законом, і ми нікому не дозволимо зробити це. Просто я хочу знати, чи будете ви забезпеченою на випадок, якщо з Димовим щось трапиться.
Жінка якийсь час мовчить, втупившись у гострі носки елегантних туфель, напружуючи свої мозкові звивини. Її думки, як на екрані, виразно відтворюються на її овальному нехитрому обличчі. Мері не зовсім позбавлена практичності й швидко доходить висновку, що, коли з Димовим станеться щось, вона від цього тільки виграє.
— Заповіт давно складено, — нарешті відповідає дама в траурі. — Інакше чого б я сходилася з цим старим шкарбуном? Від нього ж ніякої користі — щокроку підстерігає мене. Спочатку він принаджував мене дрібними подарунками, потім побачив, що з Мері Лямур цей номер не пройде, і погодився на заповіт. Йому байдуже: інших спадкоємців у нього немає.
— Гаразд, — киваю я. — Наскільки я знаю, ви користуєтесь його машиною. Так?
— А чого б мені не користуватися нею!
— От і чудово! У вас є окремі ключі?
— Немає.
— Нічого. Це ще краще. Зараз од вас вимагається таке: під будь-яким приводом візьміть сьогодні ж автомобіль і, перш ніж повернути Димову ключі, зніміть брелок «скорпіон» і замініть його оцим.
І я подаю Мері Лямур емблему, доставлену мені Франсуаз.
— Точнісінько, як у нього! — вигукує дама в траурі. — Оце й усе?
— Щодо вас, поки що все. Запам'ятайте: з вами нічого не сталося, ви ні з ким ні про що не розмовляли, нічого не чули.
— Можете бути спокійні. Я вмію це робити — адже колись грала на сцені.
Вона бере сумку й ховає брелок у маленьке відділення.
— І не залишайте своєї сумки де попало.
— Будьте спокійні, моя сумка завжди зі мною. А навіщо вам міняти брелок?
— Треба. Потім усе поясню.
— Дивіться тільки, щоб він мене не прибрав. Коли його опосідають ревнощі, він зовсім утрачає глузд…
— Я сказав: не хвилюйтеся. Слухайте моїх порад — і доживете до глибокої старості.
— Дай боже довше бути молодою…
— З вашою фігурою це зовсім неважко. Ви чарівна жінка, Мерії Висока, кругленька — жінка що треба!
— Правда? — блискає очима дама в траурі й знову спирається на спинку канапи, заголяючи стегна. — А тут усі бігають за худорлявими.
— Вішалки для модної білизни, — презирливо кидаю я. — Розбещені шльондри… До речі, ви недавно поклали незабудки на могилу небіжчика…
— Я до безтями вразлива, — признається Мері, ще більше оголюючи дебелі стегна.
— Це мені дещо нагадало. Ви ніколи не чули, щоб Димов і Кралев говорили про незабудку?
— Коли вони заводять про щось розмову, то завжди виганяють мене… Але не думайте, що вони говорять між собою про незабудки…
— Ви маєте рацію, — киваю я, поглядаючи на годинника. — Мабуть, пора збиратися.
Мері, напевно, охоче побула б тут ще якийсь час, але не заперечує.
— І ви мені подобаєтесь, — каже вона з ласкавою усмішкою, ступаючи до мене. — Мені набридли старці.
В кінці останньої фрази високий бюст артистки притискається мені до грудей. Мері Лямур — напрочуд корисна людина, бодай на якийсь час. Тому я переборюю мимовільне бажання відштовхнути її й по-дружньому кладу руку на її округлі плечі. Однак вона не розуміє дружніх стосунків, і за мить її губи вже припадають до моїх.
— Ви примушуєте мене втрачати свідомість, — проказую я, легко відстороняючи її. — На жаль, час зараз тривожний, дорога кожна хвилина. Як ви на те, щоб завтра знову зустрітися тут о сьомій ранку?
— О сьомій? О сьомій я ще сплю! Побачення о сьомій годині! Такого я ще не чула.
— Обставини вимагають. Втечіть так, щоб не помітив Димов. Отже, прийдете. Згода?
— Гаразд, — зітхає Мері. — Але знай, хлопчику, тільки заради тебе!