Вона вже перейшла на «ти», — зайве свідчення, що треба прискорити прощання.
________— Тобі негайно треба одружитися, бай Марине. Й не пізніше як завтра вранці…
— Ти глузуєш? — підхоплюється з місця старий, хоч добре знає, що я не жартівник. — Младенов — не мавпа!
Сутеніє. Ми сидимо на лавочці біля мосту Мистецтв. Неподалік від нас завмер як ілюстрація до назви мосту якийсь художник-аматор з орлиним носом, у вицвілому береті і, незважаючи на погане освітлення, розтирає ножем по полотні фарби. В нього зовсім безневинний вигляд. Я прикинув відстань і не припускаю, що йому чути нас. По другий бік, значно далі, схилилися на поруччя дві пари юнаків і дівчат. Молоді люди споглядають пасажирський пароплав, що наближається, осяяний електричним світлом.
— Іноді справа вимагає несподіваної жертви. Завтра вранці тобі треба одружитися.
— А чому не тобі? — аж сичить старий.
— Я про це ще не думав. Якщо ти категорично проти, що ж, доведеться мені.
Ми сиділи так, щоб добре бачити рух по мосту. Нічого підозрілого. Час від часу проходять заклопотані перехожі й туристи з фотоапаратами, витріщившись на Лувр або на Інститут.
— Димов має щезнути, — проваджу я. — Інакше щезнемо ми з тобою. І то найближчим часом. Але разом з ним пропадуть і його гроші!
— Чому?
— Бо він оформив заповіт, згідно з яким усе залишиться Мері Лямур. Отже, його гроші перейдуть до Мері Лямур, а її, як сам знаєш, мало цікавлять і наші справи, і Центр. Ми не можемо дозволити їй у зграї різних шахраїв розтринькувати багату спадщину.
— А що ти їй зробиш?
— Хтось із нас мусить одружитися з нею і дати лад грошам. Спочатку я думав, що ти погодишся, але якщо ти так проти…
— Зажди, — уриває мене старий. — Якщо так стоїть питання і це справді необхідно, я, можливо, й зважусь на таку жертву. Ти знаєш, Младенов ніколи не рахувався з собою, коли цього вимагала справа. Та чи погодиться Мері Лямур…
— Це мій клопіт. Ще б пак, не погодиться! Як посміє не погодитись? Для неї це велика честь і втіха — мати за чоловіка Марина Младенова.
— Щодо втіхи не скажу, — гугнявить старий. — Ми свої, Емілю, і мушу тобі признатися, що з деяких пір я втратив до жінок усякий інтерес. Не знаю, чи розумієш ти мене.
— Байдуже. Шлюб чисто символічний. Окрім грошових питань.
— А як із цим питанням?
— Просто: Мері візьме з банку гроші й доручить тобі вкласти їх у прибуткову справу. Ти людина з бездоганною репутацією, а Мері ні на чому не розуміється, і взагалі хай тобі про це голова не болить. За кілька днів гроші будуть перераховані на твоє ім'я.
— Гаразд, я покладаюсь на тебе. І ще: як ти знаєш, я людина з широким світоглядом; якщо ж ця приятелька швендятиме аби з ким, це може заплямувати моє чесне ім'я, не кажучи про зайві витрати. Так що поговори з нею й про це. Я їй не заважатиму, але ж існують певні правила пристойності…
— Не турбуйся. Мері зовсім не така, як про неї кажуть. Є простаки, котрі вважають: якщо жінка була актрисою кабаре — значить шльоидра.
Сутінки густішають. Дерева на набережній стають сині й невиразні. Довгий фасад Лувру темніє навпроти, мов чорна стіна, і над ним мерехтить у тьмяному сяйві скаламучене електрикою небо. Художник складає свої фарби й сире полотно і зникає. Молодь розійшлася. Міст спорожнів, і перед нами простилається темна поверхня Сени аж до площі Карусель, вишита сріблястими ореолами ліхтарів.
— А як операція «Незабудка»? — збайдужіло запитую я.
— Яка «Незабудка»?
— То ти нічого й не чув. Тепер тобі зрозуміло, що ті двоє зробили з тобою: не лише забирають гроші, а й тримають тебе в невіданні про проекти Центру…
— Чекай-но, чоловіче! Що за «Незабудка»?
— Розповім, коли сам дізнаюся. А тепер визначимо найближчі завдання. Завтра вранці нам треба зустрітися рівно о пів на дев'яту біля мерії Дев'ятого округу. Я подбаю про наречену.
— Згода. А зараз, може, заведеш кудись попоїсти, бо я зголоднів,
— Ліда не чекатиме? — запитую я, щоб якось відкараскатись од нього.
— Сьогодні вона з Кралевим.
— Отже, справа зрушили…
— Поки що не зрушила. Але Кралев так закохався, що ходить за нею хвостом.
— Раджу не віддавати Ліду за Кралева. Навіщо тобі молода яловиця.
— Я ж тобі кажу, він наполягає. Просто збожеволів! Якщо хочеш знатн — я розраховував на тебе, але ти не виправдав моїх надій.
— Зараз мені не до того, бай Марине. Треба рятувати Центр.
Ми підводимося й рушаємо на лівий берег.
— Десь тут мав бути болгарський ресторан, — нагадує мені старий. — Порція шашлику й вареної квасолі — це якраз те, що треба. Не можу офранцузитись, хоч там що. Рідне мені дорожче — так уже вихований.