— Нещасний… Ця політична боротьба…
— Ніякої політичної боротьби. Милка пристрелив ваш Кралев. А Тоні, як вам, мабуть, теж відомо, загинув від руки Димова. Тепер ви приходите й пропонуєте мені таку саму долю тільки тому, що вам, бачте, не подобається Кралев…
— Кралев нічого не знатиме. Я обіцяю! Навіть якщо він спіймає мене, я не викажу вас!
— Гаразд, — уриваю її. — Припустімо, я згоден допомогти. А ви уявляете, як це зробити? Невже ви думаєте, що якийсь емігрант видасть вам візу до Болгарії?
— Я на це не розраховую. Сховайте мене. Сховайте на кілька днів, поки я сама якось…
— Це вже інша розмова. Я зроблю вам таку послугу, якщо ви змилостивитеся…
— Гаразд. Я уважу попри всі ваші ганебні торги.
— Ви мене хибно зрозуміли. Я прошу послуги зовсім іншого характеру.
Ліда дивиться на мене трохи засоромлено.
— Якого саме?
— Йдеться про життя вашого батька. У вас із ним свої взаємини, та я почуваю до нього певну прихильність і, якщо хочете, зацікавлений, щоб зберегти йому життя. Зараз старому загрожує небезпека. Треба весь час бути поблизу нього — і щоб він не здогадувався. Для цього мені потрібен ключ від горища.
— В кухні, здається, є якісь ключі, — згадує Ліда.
— От і чудово. Принесіть їх.
— Я не можу вертатися додому! — майже скрикує вона. — Вранці прийде Кралев і потягне мене до муніципалітету.
— До ранку ще багато часу. Ви маєте ключі від квартири?
— Авжеж.
— Значить, усе гаразд. Я завезу вас додому, ви візьмете ключі без зайвого шуму і віддасте мені. Потім ми підскочимо в одне місце улагодити дещо, пов'язане з вашим від'їздом, а на світанку підвезу вас до поїзда і дам адресу, де ви житимете, поки вас тут шукатимуть. Зрозуміло?
Вона покірливо киває головою.
— А як у вас із грішми?
— Жодного сантима.
— Не біда. Влагодимо й це. Ходімо.
Вона мовчки підводиться, і ми виходимо. Ліда йде, як автомат, знову впавши в нестяму, і мені доводиться її підштовхувати, щоб не загубилася в натовпі.
— Ви тоді мали рацію, — промовляє вона байдужим голосом. — У мене відчуття, ніби в тутешньому житті все пливе без мети й напрямку.
— Чому ж без мети? — запитую. — Хіба ми не йдемо по ключі?
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Мері Лямур мала рацію, кажучи, що побачення о сьомій ранку не дуже зручне. Якщо ж ти йдеш на це побачення, не склепивши за цілу ніч очей, воно тим неприємніше.
Відмикаю квартиру на вулиці Фабур Монмартр, подумки відзначаючи, що останнім часом у кишені стало аж надто багато ключів, факт досить абсурдний для такої бездомної людини, як я. Знаходжу на кухні каву й намагаюся пригадати напучування Франсуаз про приготування цього питва. Кава виходить непогана, як на мій невибагливий смак. Тільки-но випиваю, аж у двері дзвонять.
На Мері Лямур — яскраве весняно-літнє вбрання: оранжева сукня з величезними червоними квітами. Один пишний мак — на животі, другий — на зворотному боці медалі.
— Як тобі подобається мій туалет? — запитує вона, граючи стегнами. — Я зібралася нашвидкуруч…
— Ти на диво кмітлива й вдяглася саме для сьогоднішньої події, — кажу я. — Люба Мері, мені здається, що сьогодні день твого весілля.
На обличчі в неї щось середнє між переляком і радісним пожвавленням.
— Мого весілля?
— Еге ж. Шкодую лише, що не я твій наречений. Але, між нами кажучи, роль друга сім'ї також має свої принади…
— Чекай-но, хлопчику, в мене вже голова обертом іде. Ти можеш спокійно пояснити, що ти оце верзеш?
— Саме це я й збираюся зробити, — киваю я, пригощаючи її сигаретами.
Мері Лямур закурює й сідає на канапу, високо підібравши широку спідницю, щоб не зім'яти і заразом довести мені, що стегна в неї привабливі о будь-якій порі.
— Дорога Мері, непередбачені обставини вимагають, щоб ти сьогодні вранці вийшла заміж за нашого друга Младенова.
— Младенова? За цього дідугана? — скрикує обурена актриса.
— Так, — киваю я головою. — Але це дрібниці.
— Для тебе, а не для того, хто має виходити заміж.
— Спокійно, моя дівчинко, — заспокоюю її. — Я вже казав, що хочу врятувати тебе під лиха, яке загрожує тобі. Сьогодні в тебе останній безпечний день. Завтра може статися непоправне. Тому не можна втрачати жодної хвилини. Тобі потрібен надійний захист. У цій країні найкращий захист — закон.
— Прошу тебе, не вибріхуйся. Що спільного має закон із цим старим шкарбуном?
— Тобі потрібна надійна схованка від можливого замаху з боку Димова. Найкраще укриття в цьому випадку — квартира поважного й відомого громадянина, зокрема Младенова. А для того, щоб ти мешкала в квартирі цього громадянина і Димов не мав права посягати на тебе, треба жити там на законній підставі — як дружина Младенова.