— Якщо Димов вирішить учинити замах, його не спинять ніякі закони, — небезпідставно зауважує жінка. — Він вистежить і порішить мене при першій же нагоді.
— Так, — погоджуюсь я. — Але переховуватись доведеться лише два-три дні. Я подбаю, щоб заручитися підтримкою влади. А через два-три дні пристукнуть самого Димова. Чвари в Центрі посилюються день у день.
— Мені не хочеться виходити за Младенова, — вередливо комизиться актриса, кидаючи на мене недвозначний погляд: мовляв, якщо конче потрібен шлюб, одружуйся зі мною ти.
— Збагни, Мері: це шлюб про людське око, звичайна формальність перед законом. Такі шлюби легко беруться й так само легко розриваються. На мою думку, тобі з цього тільки користь. Младенов — політична постать, поважна людина, скоро він обійматиме ще кращу посаду. Завдяки його зв'язкам ти ввійдеш у вищі кола, ходитимеш на прийоми, здобудеш ім'я. До того ж він ліберальна людина, не такий ревнивець, як Димов, і, отже, не заважатиме твоєму особистому життю. А те, що він старий, навіть на краще: як тільки він помре, його гроші дістануться тобі.
— Ти такий солодкомовний, як той піп, — зітхає Мері. — Гаразд, якщо ти вважаєш, що треба…
— Необхідно, — уточнюю я. — Від цього залежить твоє життя.
Я біжу на кухню по каву, і, поки наливаю в чашки, Мері раптом згадує, що в неї немає фати.
— Всерйоз це чи ні, але я вперше йду під вінець, — заявляє вона, мабуть, упевнена, що це вперше, та не востаннє. — Потрібна фата.
— Гаразд, фата буде. За півгодини відчиняються магазини. А тепер розповідай, як справи з брелоком.
— Я зробила, як ти казав. Поїхала вчора машиною по магазинах і, перш ніж повернути йому ключі, замінила його.
Допиваємо каву, і я з жахом помічаю, що в Мері є свої плани відносно того, як використати півгодини до відкриття магазинів. Вона підводиться й іде до мене, випнувши свої неймовірні груди. Товсті губи дарують мені міцний слинявий поцілунок.
— У мене голова обертом іде, — шепочу я, тримаючи її за пишні круглі плечі. — Шкода, що в нас немає часу. Я не хочу любощів крадькома, принаймні вперше.
Але Мері, мабуть, згодна й на кохання крадькома, тому я спрямовую її думки в інший бік:
— Напевно, ти справляла справжній фурор на сцені того кабаре…
— Ще й який! — вигукує Мері, поклавши руки на дебелі стегна. — Були люди, які приходили тільки заради мого виступу. Який це був номер, боже мій! Сенсасьйонель! Де тонер![4] Спалахував червоний прожектор, і в цьому освітленні я виходила на обертовий дансинг. А яке освітлення!.. Відтоді мені жоден червоний колір не здається по-справжньому червоним. Навіть оце не червоне! — вигукує вона, ляскаючи себе по червоному маку на животі.
Я слухаю її, відмічаючи, що відчайдушний дальтонізм, із яким Мері добирає туалети, має свою причину.
— Червоний прожектор, і я в тоненькій туніці, тоненькій і прозорій, мов павутинка, — уявляєш! У туніці, під якою все видно… Повір мені, що подивитися в мене було на що, бо, крім панчіх і підв'язок, я нічого більше не носила. Оркестр дико верещить, потім замовкає, ударні інструменти гупають, і тільки тоді починається номер…
Мері Лямур легенько плеще товстими долонями, відтворюючи ритм, і повільно трусить стегнами, демонструючи мені свій номер, та я своєчасно спиняю її.
— Люба Мері, ми не встигнемо купити фату! Церемонія почнеться о пів на дев'яту.
— Ти нестерпний, — зітхає артистка, вриваючи свій танок. — Завжди, тільки я розпалюсь, ти відразу ж охолоджуєш мене!
— Це випадково, — кажу я. — Збіг обставин. Але в нас ще все попереду.
І, легенько підштовхуючи Мері в товсту спину, виряджаю її з кімнати.
________Я давно вже помітив, як важко тримати в секреті найдрібнішу ділову таємницю. Коли ж ідеться про таке несусвітнє безглуздя, як шлюб між Марином Младеновим і Мері Лямур, усе відбувається просто і зберегти це в таємниці неважко.
У призначений час ми зустрічаємо Младенова біля мерії, де він нервово вимірює кроками тротуар. На ньому, як і годиться, чорний костюм, той самий, у якому він учора виряджав у останню путь Тоні. А щоб було зрозуміло, що він убрався не на похорон, а на весілля, старий витратився на білу гвоздику, що соромливо виглядає з маленької кишені піджака, мов носовичок. Наречений не може ще вихвалятися квіткою, бо ще не знає, чи відбудеться весілля.
Наша несподівана поява з-за рогу підбадьорює старого і водночас посилює його ніяковість. Він не знає, як триматися з нареченою, та Мері кладе край його ваганням, фамільярно хапаючи старого під руку. У вестибюлі артистка вдягає фату, я тримаю перед нею маленьке люстерко, а Младенов нарешті осмілюється встромити в петельку гвоздичку. Втрьох прямуємо до церемоніальної зали, де завдяки странням Франсуаз усе вже готове.