— Який клопіт! За це тільки подякують.
Попереду майнула невиразна жіноча постать.
— Ось і вона, — кидаю я, заводжу мотор і вмить зникаю.
Виїжджаю на перехрестя, завертаю ліворуч, потім праворуч, опиняюся на авеню Фош і гублюся в потоці автомобілів, що рухаються площею Етуаль. Дорогою згадую, що ще не вечеряв, і, поєднуючи приємне з корисним, подаюся на Монмартр у самотній дешевий ресторанчик, де мене ніхто не знайде. Виходячи опівночі із ресторану, бачу біля свого «ягуара» «пежо» Ворона. Очевидно, ці типи наздогнали мене ще на Етуалі або зразу ж подалися на Етуаль, сподіваючись, що рано чи пізно виявлять мене в потоці біля арки. Вони, безперечно, зв'язалися телефоном із шефами й одержали вказівку стежити за мною, але не займати, тому так нахабно пнуться на очі.
Це раптова, але передбачена зустріч, і я вдаюся до заздалегідь продуманого плану. Спокійно, неквапливо їду додому, бо, коли в твоїй автомашині радіоприлади, гра наввипередки дуже небезпечна: ті двоє можуть осатаніти й силоміць затримати мене, і це ще більш ускладнить моє становище.
За чверть години я зупиняюся коло свого будинку, вимикаю світло, беру з сидіння плаща, ховаю під нього приймач і повільно крокую до дверей. Одного побіжного погляду цілком досить, щоб пересвідчитися, що власники «пежо» спокійно сидять у машині. Отже, їм наказано стежити за мною, і я, мабуть, маю завдячувати цій людині з неприємним акцентом…
Добувшись до квартири, передусім ховаю радіоприймач у криївку, обладнану в кухні під газовою плитою, і роблю ледве помітну позначку на випадок, якщо за моєї відсутності хтось чіпатиме плиту, — так мене вчили на віллі поблизу Фонтенбло. Тепер можна закурити.
Одну справу зроблено, але ускладнилось виконання другої. Треба будь-що подзвонити Мері Лямур, хоч ті двоє внизу, напевно, й досі чатують на мене.
Гучно вмикаю приймача, налаштовую його на радіостанцію Монте-Карло, щоб добре чули ті, хто підслуховує під дверима. Засвічую всі лампи, щоб яскраву ілюмінацію бачили ті, хто стежить з вулиці. Тоді безшумно причиняю двері на чорний хід, виходжу з будинку, перелажу через паркан у другий двір і опиняюся на протилежній вулиці.
Звідси до майдану Мадлен десять хвилин пішки. Дістаюся майдану, пірнаю в кав'ярню й прямую до телефонної кабіни. Набираю потрібний номер і невдовзі чую голос артистки, та замість очікуваного пароля вона безглуздо запитує:
— Алло, хто це?
— Мері, все гаразд?
Чути якийсь незрозумілий вигук.
— Мері, — повторюю я, намагаючись нагадати їй пароль. — Чи все гаразд? Приходити завтра?
— Яке там завтра?! — нарешті відповідає актриса. — Приходь негайно! Сталося жахливе!
Вішаю трубку й хвилину розмірковую, як же бути. За інших обставин варто було б лишити поза увагою таке підозріле запрошення. Але якщо зважити на розумові здібності Мері…
Притьмом вискакую з кав'ярні, кидаю швидкий погляд на вулицю й хутко звертаю за перший же ріг. Навколо анітелень, та не завжди все так, як здається на перший погляд. Про всяк випадок ховаюсь у прохідному дворі й потрапляю до будинку Димова незвичним шляхом — через огорожу сусіднього двору.
Тихесенько стукаю, двері відразу ж відчиняються навстіж, і переді мною з'являється наполохане обличчя артистки. Її щирий переляк заспокоює мене.
— Що сталося? — питаю, причинивши за собою двері.
— Димов помер…
— Від чотирьох пілюль?
— Не від пілюль… Від кришталевої попільниці…
Мері зненацька заходиться слізьми не так від жалю, як од нервового струсу. Її майже сухі очі дивляться на мене відчайдушно, але з якоюсь непевною надією.
— Хто в нього кинув попільницю? Ти?
Вона мовчить. Але мені все зрозуміло.
— Де він?
Жінка показує очима на двері. Заходжу в темну кімнату. Мері вимкнула світло з марною надією, що морок приховає те, що сталося, й усе пройде, як уві сні.
— Де вимикач?
— Коло дверей.
Намацую вимикач і клацаю. Димов лежить поряд з великим полірованим столом — символом міщанського добробуту. Я схиляюсь над тілом. Смерть настала від удару важкою кришталевою попільницею з гострими гранями, що валяється на килимі. Попільниця глибоко пробила праву скроню небіжчика. Димов, напевно, інстинктивно відхилився, і важка попільниця влучила його в скроню.
— Ходімо, розповіси мені, як це сталося, — кажу я, підводячись.
Жінка стоїть біля порога, потупивши очі, боїться навіть глянути на мерця.
— Гаразд, ходімо…
Мері проходить хол-вітальню, й досі не підводячи очей, і заводить мене в сусідню кімнату. В кімнаті висить велике дзеркало, перед ним — розірвана, зібгана фата. Мені стає все зрозумілим.