— А тепер склади в чемодан необхідні речі.
Мері прочиняє двері в спальню й починає ритися в своєму гардеробі.
— Мені все необхідно…
— Все нема кому нести. Головне — інсценувати твоє переселення до Младенова. Візьми одну сукню й трохи білизни і поклади в маленький чемодан.
Поки Мері збирає речі, я обходжу кімнати, дбайливо витираючи хустиною електровимикачі, замки й ручки, яких ми торкалися. Відтак беру попільницю, замотую її в нещасливу фату (тепер причина й наслідок укупі) і ховаю в чемодан.
— Тепер ходімо, — кажу я. — Не чіпай нічого руками. Я сам відчиню двері й вимкну світло. Молися, щоб нам ніхто не трапився на сходах і на вулиці. Коли прийдемо до Младенова, я все йому поясню і якось улагоджу справу, а ти добре вимий попільницю і спали фату. Потім лягай спати й спробуй забути, що сталося.
Беру чемодан і вирушаю в путь у супроводі жінки. Вимикаю світло скрізь, крім холу-вітальні й передпокою. На сходах скидаю гумові рукавички, кладу їх собі в кишені і полегшено зітхаю, як хірург після дуже складної операції.
— Не стукоти так підборами, — шепочу Мері.
________Від Младенова я повертаюся пізно. Це моя безсонна ніч, але я не можу лягти спати, не виконавши останнього, третього, завдання. Мені треба дістатися додому й забрати свого «ягуара». Ніч тиха, якщо не зважати на шум моторів, що долинає з бульварів. Ніч тиха, якщо не зважати на бензиновий сморід, що ним просякнуті повітря, асфальт і стіни будинків. Ніч належить мені, одначе я не можу використати її для сну.
Звертаю за ріг біля ортопедичного магазину, вітрина якого самотньо світиться у темряві, пропонуючи перехожим рипливі запорошені протези. Поглянувши у бік свого будинку, я раптом почуваю себе так, ніби мені хтось цупко затиснув шлунок. «Ягуар» зник.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Я зручно влаштувавсь у блідо-рожевому кріслі, втупивши погляд у картину, й силкуюсь не заплющувати очей, бо знаю, що зараз же засну. На стіні висить «Купальниця» Ренуара — звичайно, репродукція. Франсуаз обрала цю картину, певно, лише тому, що її рожевий колір гармоніює з загальним тоном інтер'єра. Купальниця, як завжди на картинах, не купається, а тільки вдає, ніби витирає свої пухкі червоні тілеса. її намальовано мінливими невиразними мазками, по-ренуарівськи, та мені вона здається зовсім туманною, якоюсь тьмяно-рожевою плямою на врочисто-сірому тлі шпалер.
— Так ти спиш? — раптом чую жіночий голос. — Боже мій, таким я бачила тебе вперше і таким бачу востаннє…
— Сподіваюся, сьогодні ще не остання наша зустріч, — сонно бурмочу я, насилу розклеплюючи повіки.
Франсуаз у білому халаті, її чорне волосся обмотане також білою хустиною. І хоч білий колір — це, власне, ніщо, вона мені здається навдивовиж знадливою. Цій жінці личать усі кольори.
Ось уже цілу годину я куняю в сіро-рожевому кріслі. Досі ми обмінялися лише кількома фразами, головним чином це були її лайки з приводу моїх несподіваних візитів, коли вона мене зовсім не чекає.
Потім, щоб мене покарати, а можливо, щоб скористатися нагодою, що я так рано розбудив її, Франсуаз пішла приймати ванну, а мені довелось розважатись «Купальницею» Ренуара.
— Що ти запропонуєш мені випити? — питаю я, бачачи, що господиня прямує до кухні.
— Сірчанки. Вона трохи неприємна, зате відразу ж полегшить ті пекельні муки, які чекають тебе попереду.
— Ніхто не знає, що чекає його, — недбало відповідаю я.
З кухні лине неприємний шум електричної кавомолки, нагадуючи скрегіт бормашини. Потім чути плюскіт води з крана й грюкіт посуду. Нарешті на порозі знову з'являється Франсуаз.
— Гадаю, ти маєш дуже невиразне уявлення про правила нашої гри, — зауважує вона. — Якщо ти виплутаєшся — ми з тобою. Якщо ж потрапиш у пастку — вважай, ми навіть не знайомі.
— Знаю. Тільки оця твоя відданість до самозабуття й підтримує мене у скрутні хвилини. До речі, на біса ці пояснення?
— Бо я відчуваю, що ти накоїв якихось дурниць. Інакше б не прийшов будити мене так рано.
— Так, ще й яких дурниць! Учора ввечері…
— Даруй, — каже вона, — але не розповідай нічого, поки ми не вип'ємо кави. Жах як не люблю слухати зрання неприємні речі.
Вона знову зникає на кухні, а я втуплююсь у «Купальницю», вирішивши зайнятися проблемами малярства, аби не заснути. Власне кажучи, жінка може мати таке червоне тіло лише в випадку, якщо її занурити в окріп, що, звичайно, роблять не з жінками, а з раками. І все ж таки ця рожевість приємна, вона заспокоює, надто коли дивитися на неї як на невиразну пляму…
— Нещасний! Знову спиш!..
— Невже? — невдоволено гугнявлю я, розплющуючи очі — Де там «знову», коли я вже дві ночі навіть не прилягав.