Младенов намагається висловити якийсь удаваний протест, але обачливість бере гору, і він сухо промовляє:
— Так буде краще. До речі, якщо не поспішаєш, зачекай хвилин десять. З тобою хоче говорити Кралев.
Новий шеф киває мені й виходить. Цього разу він ще більше набундючений, бо з його плечей спав тягар неприємної дружби.
«А чому б не зачекати, — кажу сам собі. — Ніколи не можеш знати, чим закінчиться розмова».
Кралев, напевно, десь надворі. Однак він не примушує себе чекати і вже через кілька хвилин вривається до кімнати і вклякає перед моїм столом, загрозливо склавши на грудях руки. Його чорні очиці палають гнівом, пасмо рідкого масного волосся спадає на чоло. Цей загрозливий вигляд не лякає мене — іншого я й не сподівався. Більш несподівана його репліка:
— Де дівчина?
Отакої. Я сподівався почути: «Де ти був учора ввечері?» або «Хто вбив Димова?», але тільки не це.
— Вийшла заміж, — холодно відповідаю я.
— За кого? — питає Кралев, підступаючи до столу.
— За Младенова.
— Ти що — збожеволів? — горлає Кралев, вже не стримуючи себе. — Дочка вийшла за свого батька?
— А, то ти про дочку! А я гадав, тебе цікавить Мері Лямур.
— Слухай, ти, — цідить крізь зуби Кралев, — не роби з мене дурника! Де дівчина?
— Якщо йдеться про Ліду, не маю найменшого уявлення.
— Брешеш!
— Я брешу тільки тоді, коли це необхідно, — спокійно уточнюю я, витягаючи сигарети. — Зараз такої потреби немає. Може, мені пощастило б щось довідатись про неї, коли б твої телепні не втручалися куди не слід.
— Що ти варнякаєш?
— А ось що! Вчора по обіді я був з приятелькою в ресторані «Колізей», аж раптом бачу: Ліда. Вона прийшла до мене, бо знає, що я заходжу до «Колізею», і хотіла зі мною поговорити про щось важливе. Я відповів, що не можу покинути подругу. Однак Ліда наполягала, я помітив, що вона чимось схвильована, і пообіцяв згодом заїхати до неї. «Я вже не живу в тата. Поки що тимчасово зупинилася в готелі на майдані Етуаль». — «Гаразд, — кажу я, — я приїду в готель». — «Не хочу, щоб ти приїздив у готель». — «Ну, то кажи, куди мені приїхати, — відповідаю я. — Ти ж бачиш: я не сам». Вона назвала мені час і вулицю, де ми мали зустрітися. Побачення, звичайно, відбулося б, коли б мене не переслідували твої типи.
— Брешеш! — повторює Кралев, але вже не так упевнено: мабуть, щось обмірковує.
— Свята правда. Хочеш — вір, хочеш — ні.
— Ти давній пройдисвіт, але дурний, — бурмоче Кралев. — На майдані Етуаль не мільйон готелів. Перевіримо, і, якщо виявиться, що ти набрехав, готуйся до останньої молитви.
— Не думаю, щоб вона записалась під справжнім прізвищем, — кажу.
— Це не істотно. Знайдемо. Та якщо ти набрехав…
— Добре, — уриваю я його. — Про молитву ти вже казав. Ось тобі свіжі номери журналу. І накажи своїм дурням повернути мені машину.
— Яку машину? — вдавано дивується Кралев.
— Ту, що ти наказав викрасти в мене.
— Тут наказують інші. Чому ти не звертаєшся до Димова?
Кралев пильно дивиться на мене, та він глибоко помиляється, гадаючи спіймати мене на слові.
— Чому не звертаюся до Димова? Бо я не простачок. Знаю, хто заварив кашу.
— Тобі відомо щось! — реве мені в обличчя Кралев. — Інакше б ти ще зрання пішов до Димова, бо в нього не такий крутий характер, як у мене. Але тобі вже відомо, що Димова немає, що він на тому світі! Хто його відправив туди, не ти, бува?
Кралев загрозливо нахилився над столом, і я ледве переборюю бажання затопити черевиком у його квадратну щелепу.
— Не бризкай слиною, — кажу я. — Відійди. І не верзи дурниць. Я вперше почув, що Димова немає. Якщо його відправили на той світ, неважко встановити, хто це зробив.
— Правильно: неважко. Це зробив ти.
— От що, Кралев: ти, напевне, краще за мене тямиш на вбивствах і, звичайно, знаєш, що для зумисного вбивства треба мати якийсь привід. Тобі відомо, що в мене не було жодного приводу вбивати Димова. А тепер відповідай мені, чому щойно, коли я сказав, що Младенов одружився з Мері Лямур, ти зробив вигляд, ніби й не чув?
— Бо це твоя чергова брехня…
— В мерії Дев'ятого округу цей шлюб стоїть під номером 5311. Реєстрація відбулася вчора вранці. Завдяки цьому шлюбу наш Младенов обкрутив багату спадкоємицю, якщо вірити чуткам, ніби Димов заповів Мері всі гроші. Тепер уторопав? Звичайно ж, уторопав, але прикидаєшся, бо тобі це на руку.
— Прикуси язика! — ричить Кралев, думаючи про інше.
— Накажи повернути мені машину! — нагадую я.
Він неуважливо дивиться на мене, наче не розуміє моїх слів, потім байдуже проказує: