— Твоя машина стоїть на вулиці. Забирайся геть. Щоб і ноги твоєї не було тут!
________Моя таратайка справді внизу, ніби й не зникала. Сівши за кермо, я за кілька хвилин помічаю в люстерку те, чого й сподівався: услід за мною, не криючись, невідступно котить «пежо» Ворона. Вигадане побачення з Лідою виявилося напрочуд вчасним, але воно спричинилося до небажаного нагляду, принаймні до кінця дня.
Мій «ягуар» повільно їде похмурим проваллям Рю-де-Параді, яке я полишаю назавжди. Це схоже на друге вигнання з раю, але без товариства Єви. Безшумне вигнання з кришталево-порцелянового раю, де я навіть не встиг прогулятися зі слоником своїх мрій. Хоч, образно кажучи, за цей час багато чого розбилося в установі під назвою «ІМПЕКС».
Коли за тобою стежать, ти, як правило, вдаєш, ніби не помічаєш, аби не псувати настрою детективові. Та якщо стежить такий телепень, як Ворон, чемність зайва, особливо коли треба усамітнитись.
І все-таки я неквапом веду машину, не звертаючи уваги на «пежо», щоб заколисати пильність наглядача. Доїхавши до Опери і пересвідчившись, що Ворон відстав од мене на дві машини, я, вибравши слушний момент, щодуху мчу на червоне світло. Поліцай пронизливо свистить, але такий рух, що він не може займатися мною. Мій «ягуар» на повній швидкості мчить по авеню де-Опера, минає Ріволі і майдан Карусель і вискакує на набережну. Якщо Ворон досі не наздогнав мене, то зараз він не зможе цього зробити, бо рух понад річкою значно спокійніший, а моя таратайка навдивовиж терпляча.
Жену машину на недозволеній швидкості — так, до речі, тут їздять усі, — дістаюся до Бастілії, минаю Доменіль, перетинаю Венсенський ліс і виїжджаю на річку Марна. В будень тут тихо й безлюдно. В майже нерухомій масно-зеленій воді пропливають темні тіні дерев. Пляж спорожнілий, крихітні кав'ярні — також.
Завертаю на вузенький асфальтований шлях уздовж річки, проїжджаю з кілометр, потім збочую і зупиняюся на галявині під кущами. Треба зробити останню справу, що лишилася невиконаною з учорашнього вечора, — ввести в дію решту техніки, бо невідомо, що на мене чекає.
Озброївшись викруткою, залажу під «ягуара». Болти, якими механік прикріпив до шасі металеву коробку, крутяться дуже легко, й мене посідає відчуття, що ця коробка аж надто легка. В цьому немає нічого дивного — вона виявляється порожньою.
Отже, машину мені повернули після ретельного обшуку і вилучення певних «деталей». Жбурляю коробку в кущі й відчиняю багажник. Бляшанка з-під мастила й пістолет на місці, але це не тішить мене. Втрата приладу, прилаштованого під шасі, настільки несподівана, що ставить під загрозу завершення всієї операції.
Єдина втіха в тому, що це, зрештою, передбачалося і що попри все я й далі вестиму гру. Надія, звичайно, невелика, та іншого виходу немає…
Треба скористатися нагодою, поки за спиною не видно «хвостів» — ні Ворона, ні Вужа. Зачиняю багажник, умикаю двигун і їду в передмістя Ножан. Знаходжу пошту, замовляю термінову розмову з Марселем і зв'язуюся з Лідою, щоб довідатись, чи виконує вона мої вказівки, й дати їй нові. Потім знову сідаю в свою таратайку й вертаюся в місто, уникаючи вулиць, де можна зустрітися з неприємними знайомими. Під'їжджаю до вокзалу Сен-Лазар і залишаю машину на вулиці Ром, де, на відміну від вулиці Параді, розміщені самі лише крамниці радіоприладів.
Мікрофончик, маленький підсилювач і кілька метрів дроту — ось усе, що мені потрібно. Побачивши це придбання, мої колеги, певно б, в'їдливо посміхнулися, та подекуди людина змушена працювати з підручними матеріалами, як звичайний аматор. Ховаю все до шухлядки для рукавичок і їду далі. Зупиняюся на майдані Сен-Огюст і заходжу до кав'ярні з'їсти щоденну порцію біфштексу зі смаженою картоплею. Незважаючи на подвійну каву, після обіду мене хилить на сон, і я дозволяю собі дві години поспати, перш ніж узятися до інших справ.
Під'їхавши до свого будинку, я без особливого натхнення помічаю в подряпаному «опель-рекорді» двох знайомих емігрантів, які, озброївшись газетами, чекають мого повернення. Вони мовчки дивляться на мене, а я, не звертаючи на них уваги, долаю свої одвічні дев'яносто дві сходинки.
Перш ніж лягти в ліжко, на всяк випадок перевіряю, чи на місці апаратура. Апаратура там, де я її поклав. Але за моєї відсутності хтось пересунув газову плиту. Волосина, залишена мною, як позначка, зникла.
________Ще одна чергова жертва. І знову не я. Проводжаємо в останню путь Димова. Він також лежатиме неподалік від Гейне і Стендаля. Йому випала слушна нагода познайомитися на тому світі з письменниками, про яких навряд чи чув за життя.