Діагноз нашого особистого лікаря — головатого, в темних окулярах, — знову той самий: «Серцевий удар». Мабуть, інших діагнозів він не ставить. Пробиту скроню небіжчика прикрили квітами. І взагалі навіщо здіймати зайвий галас навколо сімейних чвар. Але серед емігрантів пішов поголос, що й ця смерть — справа рук комуністів.
Може, саме через те, а можливо, тому, що сьогодні немає цікавих матчів, — на кладовищі зібралося більше ста чоловік Увесь цвіт еміграції, в тому числі і я.
Відверто кажучи, небіжчик не був моїм другом. Та це байдуже, бо в мене взагалі немає друзів. До того ж я прийшов сюди не так заради небіжчика, як заради двох-трьох живих людей. Один з них, у чорному костюмі, з благородною старечою поставою і з хижо випнутим уперед борлаком, саме виголошує останнє слово. Кілька днів тому він говорив про молоду гвардію, а сьогодні віддає шану старому поколінню випробуваних борців, до яких належав і небіжчик, залишаючись до самої смерті відданим священним ідеалам нації. Люди щедрі на слова, бо слова нічого не варті, а для декого немає більшого задоволення, як слухати мелодію власного голосу, надто коли вона врочисто-жалібна.
Становище Младенова за час, що ми не бачились, ще більш зміцніло. Після кожної фрази він задирає догори своє посивіле тім'я, немов запитує: «Чи добре я сказав?» — і викидає вперед кістлявого кулака, наче готується затопити комусь у пику. З особливим почуттям говорить оратор про тих, хто продовжуватиме священну справу, очевидно, маючи на увазі передусім себе.
На мій подив, Мері Лямур стоїть не в першому ряду жалібників, а позаду всіх. Озирається, помічає мене, не ховаючись підходить і шепоче:
— Мені потрібна твоя допомога, Емілю. Я в пастці.
Я роззираюся довкола, але присутні уважно слухають надгробне слово, навіть Ворон і Вуж, остовпівши, стежать за промовцем, вражені його умінням так довго просторікувати, нічого істотного не кажучи.
— В якій пастці? — пошепки запитую я.
— Твій Младенов вимагає, щоб я передала йому всю свою спадщину. Каже: «Інакше викажу тебе поліції».
— Не бійся, перш ніж ти одержиш спадщину, мине ще два-три дні.
— Це зовсім небагато часу.
— Для тебе достатньо. Младенову вже видано путівку на той світ.
— Справді?
— Якщо я сказав…
— Мене жах бере. Він викаже мене, не моргнувши оком.
— Не хвилюйся. Вирішено остаточно. Якщо тобі дуже боязко, не повертайся поки додому. Знайди якесь інше місце. Влаштуйсь у готелі «Насьональ». Це великий готель, і ніхто там не зверне на тебе уваги. Можливо, пізніше я туди підскочу.
— Так і зроблю. Приходь неодмінно. Я розраховую тільки на тебе.
Мері Лямур кидає на мене погляд, зовсім недоречний на кладовищі. Я поглядом наказую їй повернутися на своє місце, і вона підкоряється.
У скорботній тиші бадьоро лунають слова: «Нехай пам'ять про тебе назавжди збережеться в наших серцях!» Труну опускають у яму, і нарешті на віко домовини падають перші грудки землі. Глухі звуки виразніші за будь-які слова.
Юрба повертає до виходу. Я скромно вичікую осторонь, доки пройдуть вожді. Кралев і Младенов ідуть разом і про щось розмовляють. Наблизившись до мене, Кралев кидає оком у мій бік, але вдає, ніби не помічає, й щось каже Младенову. Той поглядає на годинник й схвально киває головою. Логічно припустити, що вони домовляються про зустріч. Невідомо лише, де й коли.
Незалежно від того, відбудеться та зустріч чи ні, де й коли, в мене є певний план дій. Він напрочуд простий, бо складений за принципом: «Зробити те, що дозволяють обставини».
Я прийшов на похорон так собі, між іншим, і для того, щоб справити певне враження — показати декому, що не збираюся більше ховатись і що вони роблять дурницю, стежачи за мною. їдучи на своєму «ягуарі» в напрямку майдану Кліші, помічаю, що «опеля» з двома незнайомими емігрантами вже немає. Зникло й «пежо» Ворона. Та я не поспішаю радіти — оглядаю в дзеркальце пейзаж за своєю спиною і водночас дивлюся на таксі з Младеновим попереду. Невдовзі в вуличному хаосі моє око вирізняє автомобіль, що знову й знову з'являється позад мене. Звичайнісінький сірий «сітроен», зовні нічим не примітний. Час від часу він губиться в потоці інших автомашин або зникає за поворотом, але потім виринає знову, ледве помітний здалеку.
Можливо, це тільки збіг обставин, та за таких умов навряд. Перевірку готелів на майдані Етуаль, напевно, вже закінчено. Єдина можливість для Кралева відшукати Лідині сліди — невідступно стежити за мною. Доки в нього жеврітиме надія, нагляд за мною триватиме, а якщо так — то й триватиме моє життя. Бо коли б Кралев не розраховував на те, що я викажу йому місцеперебування Ліди, він би вже давно пристукнув мене.