Судячи з усього, Младенов ще додому. Це для мене зручна нагода спекатися того маленького сірого «сітроена».
Таксі повертає на вулицю Параді. Не звертаючи на нього уваги, їду собі далі, дістаюся бульвару Османн і прямую на майдан Етуаль. «Сітроен» тримається на віддалі. Це не випадково. Роздумуючи, як краще втекти, я раптом помічаю ще один елемент, часто повторюваний, але вже попереду: темно-синій спортивний «меркурій», що з'явився ще на бульварі Кліші. Отже, мене оточено, до того ж попереду мчить потужний автомобіль, тікати від якого просто безглуздо.
Якщо попри твої несподівані повороти за тобою й досі стежать з двох автомобілів, логічно припустити, що між ними існує радіозв'язок. Це ускладнює можливість утекти. І мені лишається тільки розпрощатись із машиною й повернутися до традицій славетної піхоти.
Я втрачаю будь-який інтерес до майдану Етуаль. Мій намір — створити враження, ніби я їду до Ліди, і потім раптово зникнути — відпадає. Розпрощатися з машиною — аж ніяк не означає кинути її десь на протилежному кінці міста. Звертаю на вулицю Тронше. Діставшись до бульвару Мадлен, знову бачу попереду темно-синій «меркурій», їду далі, не виявляючи ознак паніки. Зупинившись перед червоним світлофором, тримаю однією рукою кермо, а другою висовую шухлядку для рукавичок і ховаю до кишені свою вранішню покупку, не забуваючи й про упаковку, бо назва магазину може виказати мене.
Тепер машина порожня. Треба лише кудись поставити її. Зразу ж за Бірже круто повертаю й опиняюсь на вулиці Вів'єн. Темно-синій «меркурій» губиться десь, але «сітроен» — за сто метрів від мене. Раптово зупиняюсь, вискакую з машини й ховаюся в пасажі Вів'єн. Пасаж довгий, поділений під прямим кутом. На правому розі стара букіністична книгарня, вітрини якої захаращені полицями з запорошеними книгами. Згадуючи про Тоні, повторюю його трюк. Заходжу до книгарні з виглядом людини, яка заглянула сюди з простої цікавості, і перебираю томи на стелажах у кутку, навіть не читаючи назв. Книгар, літній здоровань із добродушним обличчям, не звертає на мене ніякої уваги. Він розмовляє з літнім клієнтом про фантастичну ціну, що за неї на якомусь аукціоні було продано перше видання «Квітів зла». Потім мова заходить про самого Бодлера і його місце у французькій поезії: один з опонентів вважає його парнасцем, другий — символістом. Однак зараз мої думки зайняті не стільки «Квітами зла», скільки маленькою зловісною квіткою, що носить скромну назву «Незабудка». Та це не заважає мені стежити крізь шпаринку між полицями за рухом у пасажі. Через кілька хвилин повз вітрину йде незнайомець з характерною ходою детектива, який тільки заради пристойності стримується, щоб не побігти. Трохи згодом такою ж ходою поспішає інший чоловік, але в зворотному напрямку.
Тим часом я переглянув горішню полицю й беруся за другу. В таких випадках не треба гарячкувати. Яскравий доказ цьому — випадок з Тоні. Досить передчасно з'явитися на вулиці — й почнеться ланцюгова реакція, що виведе тебе на той світ. Не виключено, що з Тоні скоїлося лихо тільки тому, що він шугнув до книгарні, а не до бістро. Коли б він сховався в бістро, то був би привід випити, а в книгарні трохи покрутишся — і треба тікати.
— Ви щось шукаєте? — люб'язно звертається старий, нарешті помітивши мене.
— Шукаю перше видання «Кандіда», — відповідаю я.
— Ха-ха-ха! Я також. Якщо знайдете, скажете й мені. — Він дивиться на мене так, наче я сказав щось дуже дотепне, й додає: — До речі, ви мусите знати: перше видання «Кандіда» ні за форматом, ні за обсягом не схоже на книжки серії «Ілюстрасьйон».
Дякую за інформацію й залишаю книгарню. Про всяк випадок виходжу з другого боку пасажу й незабаром опиняюся в парку поблизу Пале-Рояль. Парк оточений довгими аркадами, там зрідка з'являються самотні перехожі й добре видно, чи йде хтось слідом за тобою. Для певності прогулююсь уздовж усіх аркад, потім виходжу на майдан Пале-Рояль і наймаю таксі.
— Чудова погода, еге ж? — каже літній шофер, заводячи свою таратайку.
Він з тих, що люблять побалакати.
— Чудова! — ціджу крізь зуби, хоч у мене з цього приводу інша думка.
________Ключ зрадницьки скрегоче у заіржавілому замку, та довкола на сходах жодної душі. Входжу до темного приміщення й зачиняюся. Вглибиш є ще одні двері — мабуть, чорний хід. Про всяк випадок натискаю на них і пересвідчуюся, що й вони замкнені. На стіні — вимикач, та я не наважуюсь перевірити, чи є освітлення. Крізь маленьке віконце за масивними ґратами, під самою стелею, в кімнату сіється чимало світла.