Треба поспішати: сутеніє, і скоро в кімнаті стане темно. Будь-яке зволікання зменшує мої шанси почути те, що я міг би почути, коли б діяв швидше.
В це приміщення не заходили роками, бо стіни рясно засновані павутинням. У куток зсунуто дві старі шафи, кілька поламаних стільців і купу книжок та газет, укритих таким шаром пилу, що навіть букініст із пасажу Вів'єн навряд чи звернув би на них увагу. Моя увага зараз прикута до камінів уздовж стін. Пригадую розміщення квартири Младенова й вирішую, що камін, який веде до його холу, другий праворуч.
Озброївшись кишеньковим ножиком і терпінням, виколупую з каміна одну цеглину, потім другу, намагаючись не здіймати зайвого шуму. Прикріплюю до дротика мікрофон і опускаю в отвір так, щоб він не виглядав з каміна в холі Младенова. Потім прив'язую дрота до поламаного крісла, а на другий кінець прилаштовую навушники й підсилювач. Усівшись на запорошеному стільці, надіваю навушники й обережно припалюю сигарету. Ніколи не думав, що на горищі працюватиметься так зручно.
Якийсь час нічого не вловлюю. Потім чути, як відчиняють і зачиняють двері і ще якийсь шум. Тоді розрізняю ледве чутний дзвоник, двері знову відчиняються — й долинає звук кроків.
— Навіщо ти привів сюди цих двох типів? — невдоволено промовляє Младенов.
— Це охорона, — відповідає трубним голосом Кралев.
Неважко здогадатися, що «ці двоє» — Ворон і Вуж. Риплять стільці. Очевидно, гості сідають.
— Вільямса ще немає… — після паузи озивається старий.
— Вільямс не прийде, — сухо відповідає Кралев.
— Як не прийде? Адже нам треба конкретно домовитись про наступну операцію.
— Про все вже домовлено. Відповідальність за проведення операції покладено на мене.
— Чого це раптом?
— А так. На балачки нема часу. Завтра вже треба вирушати.
— Гаразд. Отже, зі мною не рахуються. Навіщо ж було призначати цю зустріч?
— Поговоримо про інші справи, — грубо кидає Кралев.
— Слухай, Кралев: якщо ти гадаєш, що керуватимеш, як раніше, то мушу сказати, що глибоко помиляєшся. Сьогодні вранці ти чув од Вільямса, що шефом Центру став я. Тобто керівником у повному розумінні слова. Отже, твоїй звичці самому вести розмови з Вільямсом, а мене лише інформувати, треба покласти край.
— Це ми ще побачимо, — сухо відповідає Кралев.
— Як це «ще побачимо»? Хіба ти не чув, що сказав Вільямс сьогодні вранці?
— То було вранці. А зараз вечір. За цей час багато що змінилося.
— Що могло змінитися? — підвищує голос Младенов. — Ти знову заводиш інтриги? Якщо за Димова тобі минало, то при мені такі номери не пройдуть, затям! Твоїм примхам треба покласти край, розумієш?
— Саме для цього й прийшов, — так само спокійно проказує Кралев. — Ти на краю прірви, Младенов. Сьогодні твій останній вечір!
— Навіщо влаштовувати сцену? — обережно вигукує старий, та в голосі його чутно нотки підсвідомого страху.
— Дійсно, ми не в театрі, — похмуро відповідає Кралев. — Ми прийшли виконати вирок. Його винесли інші, а ми лише виконаємо.
— Який вирок? — запитує старий зовсім перелякано.
— За вбивство Димова. Ти вбив Димова, щоб посісти його місце. А перед цим одружився з його спадкоємницею, щоб привласнити його гроші.
— Тут сталася помилка…
— Помилка, тільки твоя. Та прощення не буде нікому, — кидає Кралев.
— Кажу тобі: сталася помилка, — панічно переконує Младенов. — Димова вбила Мері Лямур.
— У Мері Лямур не стало б на це ні глузду, ні хоробрості. їй нічого не давав шлюб з тобою.
— Не все так просто, чоловіче!..
— Вбивство Димова — це тільки один твій злочин, — веде далі Кралев, не слухаючи старого. — Другий злочин ще тяжчий: ти ввів у Центр Бобева!..
— Але ж уранці я вигнав його. Я вигнав його…
— Так, але після того, як привів. І після того, як він завдав нам багато лиха й наробив би ще дечого, коли б я не втрутився.
Кралев у цей час, мабуть, підводиться чи збирається підвестись, бо чути, як старий йому каже:
— Сідай, Кралев. Сідай, і давай в усьому розберемося.
І тут же лунає голос Кралева не до Младенова, а до когось іншого:
— Ну ж! Чого зволікаєш? Ждеш, поки він почне кричати?
— Заждіть… — волає Младенов.
Ляскають чотири постріли з пістолета з глушителем. Потім — хрипкий голос Ворона:
— Так ми всіх переполошимо. Треба було робити це десь в іншому місці. Тут не приховаєш…
— Годі приховувати, тепер візьмемося за того негідника Бобева, — озивається Вуж.
Я скидаю навушники й підводжуся. В приміщенні вже майже споночіло. Тільки біля вікна й досі витають сіро-синюваті сутінки. І в цих сутінках завмерла постать Кралева з націленим на мене пістолетом.
________