Їдучи в таксі до готелю, я спокійно вивчаю рух довколишнього транспорту. Нагляд за мною триває тепер з допомогою потужного сірого «сітроена» й старенького зеленого «рено». Цього, до речі, слід було й сподіватися: наказ про нагляд виконується негайно, а про скасування розпорядження повідомляють перегодя.
Таксі зупиняється біля фасаду готелю «Насьйональ». Прощаюся з водієм, подаючи йому один банкнот — виявляю притаманну бідарям щедрість, заходжу до людяного холу й питаю, в якому номері оселилася актриса Мері Лямур.
Мері зустрічає мене в рожевому пеньюарі, тремтячи від нетерпіння. Якщо бути відвертим, нетерплячка взаємна, та я вміло приховую її.
— Прийми мої щирі співчуття, люба! — вітаю я красуню. — Твій молодий три години тому віддав богові душу.
Вражена цією новиною, Мері пригортає мене дебелими руками й починає цілувати, плачучи з радощів.
— Не журися, люба, — мурмочу я, намагаючись визволитися з обіймів, що поглинають мене, як морський приплив. — Тепер нема чого хвилюватися.
— Невже це ти відправив його на той світ? — допитується вона, вгамувавши перші почуття.
— Ні, я не здатний на такі вчинки. Його відправили на той світ Ворон і Вуж за наказом Кралева. Але це деталі. Люба Мері, віднині ти вільна й багата.
— Спасибі тобі, мій хлопчику! — шепоче актриса, роблячи другу спробу віднести мене в обіймах на канапу.
Та, знагла стямившись, витріщає на мене очі:
— А як із Кралевим? Дуже я боюсь цієї людини! Він цю справу так не залишить…
— Яку справу?
— Спадщину. Він не заспокоїться, доки не пограбує мене.
— Ти маєш рацію. Більше того, він упевнений, що ви вдвох із Младеновим убили Димова. Тому, власне, й знищив Младенова: це кара за смерть Димова.
— Значить, він хоче скарати й мене!..
— Цілком можливо.
— Емілю, ти повинен врятувати мене від цього розбійника. Ти зробив для мене вже так багато… Не дозволяй же розбійникові убити мене!..
— Я б радо допоміг тобі. Але, на жаль, не можу.
— Чому?
— А тому: Кралев поїхав до Марселя в якихось темних справах. Це дуже зручно — в Марселі я маю людей, які сповна розрахувалися б з ним. Та, на превеликий жаль, у мене викрали автомобіль, до того ж у моїх кишенях залишилося кілька франків…
— Можеш узяти «сітроен» Димова, тобто мій.
— А гроші?
— Я дам тобі п'ятсот франків. Вистачить?
— Це навіть забагато. Люба Мері, вважай, що тебе вже врятовано. До речі, де твій «сітроен»?
— Внизу, біля другого входу.
— Дай мені ключі.
— Невже ти так відразу й поїдеш? Я тебе стільки ждала.
— Знайди в собі сили й зачекай ще трохи. Зараз дорога кожна хвилина.
Актриса виймає з сумки ключі, ще й досі прикрашені емблемою скорпіона і, примхливо насупившись, подає мені.
— Ти недобрий…
— Зате моторний. До речі, не забудь про п'ятсот франків…
Доводиться стерпіти прощальні обійми і слиняві поцілунки. Відтак махаю їй рукою і стрімголов біжу сходами вниз.
________Заправник бензоколонки викручує кришку бака, встромляє шланг і починає заливати пальне. Жовта неонова реклама «Шелл» блищить у нього над головою, як ореол. Я механічно стежу за рухом цифр на лічильнику й думаю про те, чи не вчинив я легковажно, вирішивши поміняти поїзд на автомобіль.
«Сітроен» — чудова марка, але й найкраща машина навіть при ідеальному шофері під час тривалої їзди не може розвинути максимальної швидкості. На окремих ділянках шосе спідометр покаже сто тридцять, але середня швидкість за годину не сягне й дев'яноста кілометрів. Адже дорога — це населені пункти, повороти, зустрічний транспорт, залізничні переїзди, затори, не кажучи вже про пости автоінспекції, що полюють на порушника правил руху. А поїзд із точністю хронометра щогодини відмірює сто двадцять кілометрів. Французькі залізничники славляться в цілому світі. Не те що французькі шофери, які схожі на своїх колег в інших країнах.
— Усе! — проказує робітник, закручуючи кришку бака й охайно протираючи переднє скло.
Сплачую відповідну суму грошей плюс чайові й вирушаю в путь. До Марселя «сітроен» мені лише заважатиме, але потім стане в пригоді. Я не впораюся з Кралевим, не маючи автомобіля, викрадати ж чужі машини — значить побільшувати ризик. Одне слово, жереб кинуто, і тепер мені треба дужче натискати на педаль акселератора, не боячись, що моя нога заклякне від напруження.
«Сітроен» — чудовий потужний автомобіль. На великій швидкості він присідає до асфальту, отже, не загрожує небезпека перекинутися десь на повороті, як це трапляється з американськими машинами. Шкода лише, що не можна розвинути швидкості. На кожному перехресті чатують несподівані перешкоди: виринають грузовики, зупиняються автобуси й таке інше.