Виїхавши нарешті на широкий шлях, я позираю на світлий циферблат годинника — десять годин п'ятдесят хвилин. Стрілка спідометра стрибає до поділки сто двадцять кілометрів. Умикаю фари дальнього освітлення й урізаюся в морок — назустріч нічному вітрові, що б'є в скло й свистить у прочинене віконце.
На шосе ще досить жвавий рух, усі поспішають, тож я тільки те й роблю, що блимаю їм, мовляв, можу їхати й швидше за них, випереджаю інші автомобілі, пролітаючи так близько, що водії перелякано стороняться. Єдиний автомобіль, що не відстає від мене, — сірий «сітроен», який стежить за мною ще від вулиці Сен-Оноре. Та десь на тридцятому кілометрі він раптом зникає. Попервах я намагаюся встановити, хто його замінив, та згодом пересвідчуюсь: ніхто. Франсуаз усе ж таки виконала свою обіцянку: переслідування припинено.
Франсуаз, і сама того не знаючи, дуже влучно назвала мене паном Ніхто. Я насправді Ніхто, тільки без титула «пан», бо з підкидька-безбатченка не виросте пана. Мої дитячі спогади пов'язані з сирітським притулком — з вузьким темним коридором, голою казарменою спальнею, вишикуваними в три ряди солдатськими ліжками з сірими ковдрами й мулькими, наче рогожа, рудими простирадлами. Вогке, вистелене плитами подвір'я, сморід квашеної капусти, що тхне знизу, з кухні, сморід брудного ганчір'я, яким ми кожного вечора мили дощану підлогу, одноманітне мурмотіння молитов перед злидняцькою пісною юшкою і глевкий окраєць чорного хліба — все це було в сирітському притулку.
І різкий, мов рипіння дверей, голос виховательки, коли вона давала мені стусанів: «Можеш поскаржитися батькові та матері!»
Інші діти знали хоч імена своїх батьків, які покинули їх чи померли. Я ж не відав і цього. Знав лише, що приніс мене сюди якийсь незнайомець, знайшовши біля дверей свого будинку. Мене назвали
Найденом, хоч ім'я, як і прізвище Найденов, були вигадані, — адже треба людині мати якесь ім'я й прізвище.
Пригадую, як одного дня до Петка прийшов його батько. Петкова мати померла, а батько за щось потрапив до в'язниці і, вийшовши на волю, приїхав забирати сина. Поки Петко в спальні гарячково перевдягався, ми, з'юрмившись біля вікон, дивилися на його батька, який чекав на сина внизу, на подвір'ї. Він був геть обстрижений, у зім'ятих штанях, але це був справжній батько, і ми заздрісно дивилися на нього.
Пам'ятаю, відтоді завжди, як тільки вихователька відлупцює чи вщипне мене твердими, наче лещата, пальцями, я натягував на голову колючу ковдру, щоб не було чути мого хлипання, і уявляв собі, як завтра до нашого сирітського притулку прийде чоловік, так само високий, як Петків батько, й суворо накаже виховательці: «Негайно приведіть мені Найдена Найденова. То мій син, я прийшов забрати його додому!»
… Яскраві промені фар наражаються на велетенського грузовика, обвішаного, мов новорічна ялинка, застережливими червоними й зеленими ліхтарями. Назустріч одна за одною вихоплюються легкові автомашини, і я змушений повільно їхати за цією потворою, що загородила мені шлях. Що далі, то частіше траплятимуться на шосе такі грузовики — товари перевозять здебільшого вночі.
Нарешті низка зустрічних автомобілів уривається, я, застережливо блимаючи фарами, випереджаю грузовика й знову тисну педаль акселератора. Коли минаю сонне Фонтенбло, годинник показує пів на дванадцяту. Шістдесят кілометрів за сорок хвилин — це непогано. Якщо мені вдасться витримати таку швидкість, я наздожену «пежо» Кралева ще до Ліона.
Шосе перерізує віковічні ліси Фонтенбло. На кожному закруті світло фар ковзає по кронах велетенських старих дубів, вихоплюючи з мороку стрічку шляху. Шосе рівномірно лягає під колеса автомобіля, дерева одне за одним відступають назад, наче їх лічить якась невидима нетерпляча рука, і тільки свист вітру в прочинене віконце свідчить про те, що «сітроен» перевищує дозволену швидкість.
… Мій батько так ніколи й не прийшов. Він, напевно, зовсім не знав про моє існування, а може, його вже не було й на світі. Та одного дня по мене таки прийшли. Це сталося після закінчення прогімназії[5], коли сирітський притулок випускав своїх вихованців, розподіляючи їх серед бажаючих узяти на утримання. Мене обрала якась жінка. Не дуже молода, але ще гарна, в надзвичайно чистій білій сукні, з надмірно нафарбованими губами. Вона оглянула кількох хлопчиків і зупинила свої зеленкуваті очі на мені. Потім погладила мене по щоці й запитала: «Як тебе звуть, хлопчику? Найден? Найдене, хочеш жити в нас?» — «Хочу», — ледве чутно проказав я, і груди мені виповнилися таким теплом до цієї жінки з зеленими очима, що я мало не знепритомнів.