— «Русявої Венери» — десять примірників, «Чоловіки віддають перевагу блондинкам» — вісім примірників, «Пальми біля тропічного моря»…
Видавець одержав паризьке виховання і, хоч щиро ненавидів Париж, добре усвідомив, що всякі любовні пригоди легше продавати, ніж книги з історії релігії. Завдяки цьому він зумів зміцнити фірму свого померлого батька, що ледве зводив кінці з кінцями і якось та задовольняв потреби марнотратки дружини.
Коли одержані протягом дня замовлення були виконані, я забивався в куточок і заглиблювався в якесь чтиво. Моя невибагливість щодо духовної їжі часто дратувала бай Павла: «Знову порнографія… Знову жовта література… А «Від Геракліта до Дарвіна», яку я тобі приніс, так і лежить нечитана!»
Бай Павел поклав собі за мету виховувати мене ідейно, та книжки, які він приносив, здавалися мені нудними, а йому бракувало хисту до слова, аби розтовкмачити мені їхній зміст. Видавець, навпаки, був куди красномовніший, надто після другого літра вина. Коли в нього виникали конфлікти з дружиною, що траплялося майже щотижня, він приходив ночувати до свого кабінету, на канапку, вкриту запорошеним псевдоперським килимом, посилав мене з обплетеною сулією по вино і довго пив. У сусідній кімнаті-комірчині, де я спав, було чутно, як шеф вимірює кроками свій кабінет, і я вже чекав, коли він викличе мене: після такої дози вина він щоразу кликав мене до себе, відчуваючи потребу в співбесідникові, а точніше, в слухачеві.
«Сідай он там! — наказував пан Бобев, показуючи на віденського стільця в кутку. — Сідай і слухай, що я тобі казатиму!»
Він також сідав, обираючи зручнішу позицію, зосереджено підводив голову й повчально махав рукою із затисненою між пальцями цигаркою:
«Хлопчику мій, ти байстрюк… Для таких, як я, людей це не має значення, — рука з цигаркою робила широкий зневажливий рух. — Війон і Аполлінер також були байстрюки. Але це не означає, що тобі треба пишатися. Між ними й тобою є маленька різниця ось тут, — рука з цигаркою красномовно торкалася ораторового чола. — Я, звичайно, міг би тебе всиновити. Іноді я навіть думаю про це, щоб насолити пані курві — моїй дружині. Я можу це зробити, але що ти від цього матимеш? Будеш змушений шанувати мене, повіриш у брехню про добрі задатки людини, станеш рабом громадських стосунків. Не будь рабом! Завжди будь вільний духом!»
Останню фразу він, як правило, вигукував войовничо, підводив голову, немов був ладний ударити мене, якщо я відмовлюсь бути вільною духом людиною.
«Я міг би всиновити тебе, — повертався Бобев до своєї попередньої думки. — Тим паче, вже немає ніякої надії на те, що моя шльондра народить мені нащадка. Вона, звичайно, вважає, що це моя вина, але я знаю, що це наслідок її частих відвідин гінеколога. Та хай там як, а я маю право всиновити тебе. Та ти від цього нічого не матимеш. Краще залишайся байстрюком, але читай! Читай, я дозволяю тобі! — Його рука робила широкий помах у бік шафи з книжками. — Однак мушу тебе попередити: ти не знайдеш тут книжки, яка розповість тобі про все, — знову рух у бік шафи. — Таку книжку ще не написали й не напишуть. Вона ось тут! — Жовті пальці торкаються чола. — І тут залишиться! Ця книга ніколи не побачить світу, винні в цьому Париж і паризькі жінки! Запам'ятай мої слова: цілковита непридатність, деградація, амортизація в ліжкових вправах — ось що таке жінки!»
Голова Бобева повільно опускалася додолу, а рука залишалась на тому ж рівні, високо над головою, роблячи зневажливі порухи й розтрушуючи цигарковий попіл.
У тверезому стані видавець забував про свій нігілізм і про мене, крім тих випадків, коли мене треба було вилаяти за якусь помилку у виконанні замовлень. Після кожної ночівлі Бобева в кабінеті до нього приходила його дружина — просити вибачення й грошей, і, напевно, їй завжди щастило одержати й те, й друге. Вона була струнка, з вродливим нахабним обличчям і якоюсь безсоромною ходою, наче рухалася тільки для того, щоб крутити стегнами. Конфліктам подружжя поклало край останнє бомбардування — їх обох було поховано під руїнами будинку. Згодом це стало для мене зручною нагодою видавати себе за сина Бобева.
… Світло фар вихоплює з темряви великий напис обіч дороги: «Шалок». Кидаю погляд на годинника: три двадцять. Далі другий напис: «60 км», і я вирішую зменшити швидкість до ста кілометрів. Вулиці порожні. На перехрестях мигтять застережливі жовті очі світлофорів. У жовтому світлі, що блимає серед мороку, є щось неспокійне й тривожне: їдь, але на власний ризик. Та я вже звик до такого попередження — це необхідно у моїй роботі, тому не збавляю швидкості, гальмую лише на різких поворотах.