… Це сталося Дев'ятого вересня, першого Дев'ятого вересня. Я почув, що бай Павла призначили якимось начальником у Дирекції міліції, і подався до нього. Знайшов його в похмурій кімнаті, де він розмовляв з якимось громадянином, що сидів за столом.
— Здоров. Ти чого? — запитав бай Павел, очевидно прагнучи якнайшвидше здихатись мене й продовжити свою розмову.
Того дня всі квапились.
— Хочу вступити до міліції, — проказав я по-діловому.
— Дурниці. Ти ще малий, — відрубав бай Павел.
— Я не малий. Мені вже вісімнадцять років, — нахабно збрехав я, бо ледве досяг сімнадцяти.
Бай Павел задумливо подивився на мене, немовби тільки тепер помітив мою присутність. Потім повернувся до людини за столом:
— Може, приймемо, га?
— А ти добре його знаєш? — запитав той.
— Звичайно. Він наш хлопець, сирота.
Це була вичерпна характеристика на мене. Коротка, але неточна: бай Павел з делікатності сказав «сирота» замість «байстрюк». Людина за столом узяла надрукований на машинці папірець,
— Як тебе звати?
— Еміль.
— Який Еміль? — втрутився бай Павел. — Ти ж Найден!
— Я — Еміль! — стою на своєму. — Найденом мене прозвали в притулку, насправді ж я — Еміль.
Чоловіки очікувально зиркнули на мене.
— Гаразд, — кивнув головою той, що за столом. — Напишемо «Еміль». Тобі краще знати, як тебе звуть. Прізвище?
— Боєв.
— Так. Еміль Боєв…
Він написав на аркушику моє ім'я і прізвище, розписався, поставив печатку й простяг мені цей документ.
— Іди вниз до товариша Савова. Він тобі дасть доручення.
Так мене хрестили. Не в церкві — й з деяким запізненням. Зате я одержав ім'я, яке сам собі обрав.
Я обрав його ще в сирітському притулку, читаючи якусь книжку без обкладинки й без перших сторінок. Усі книжки в притулку були без початку або без кінця. Певна річ, ми завжди прагнули взяти ту, в якій не вистачало початку, бо який початок, ти розчолопаєш, а от закінчення часто буває досить-таки несподіваним. Пригоди, викладені в тій розідраній книжці, з роками зовсім поблякли у моїй пам'яті. То були, здається, якісь неймовірні піратські пригоди. Еміль сховався в захопленому піратами кораблі й під кінець винищив усю банду й визволив полонених, серед яких була, звичайно, й дівчина небаченої вроди. Мені запам'яталася тільки одна фраза: «Незважаючи на пронизану кинджалом правицю, Еміль не випускав зброї. Він перебрав пістолет у ліву руку й смертельним пострілом збив з ніг Одноокого».
… Притишую швидкість на стрімкому повороті, неуважно роздумуючи: «Чому Одноокого? Пусте. Адже Кралев не одноокий. І взагалі ті піратські повісті — суцільні вигадки».
Читаючи пошарпану книжку, я страшенно забажав зватися Емілем. А згодом, коли Бобев говорив зі мною про всиновлення, я подумав, що можна було б узяти і його прізвище, коли б викинути з нього середню літеру «б», тому що «Бобев» звучить якось по-дурному, нагадуючи про боби, а от «Боєв» — це героїчно, цілком відповідає Емілеві. Все це були, звичайно, марні дитячі мрії, і я ніколи це клав собі в думках, що одного дня в якійсь сірій, похмурій канцелярії міліції задарма одержу бажане ім'я одночасно з новим фахом.
Під'їжджаю до Авіньйона. «Сітроен» летить уздовж зелених квадратних виноградників, уздовж сріблястих оливкових садків, уздовж високих темних стін кипарисів, що заступають шлях холодному містралю[6]. «Сітроен» випереджає грузовики й легкові автомобілі, але чорного «пежо» Кралева ніде немає. В далечині вимальовується похмурий силует Папського палацу, знову блищать жовті води Рони з якимось напівзруйнованим мостом, зеленіють кипариси, маслини, виноградники, а між ними стелиться безкрая біла стрічка шосе.
Восьма година. До Марселя лишається менш як сто кілометрів. Скло знову всіяне крапками — сліди комах. Стрілка спідометра тремтить між цифрами 120 і 130. Це немало, якщо взяти до уваги, що рух на шосе дедалі посилюється. Машини, які я випереджаю з шаленою швидкістю, супроводжують мене тривалими звуковими сигналами, що мовою шоферів означають лайку.
Залишаю позад себе чорний «пежо», але це не машина Кралева. Не може бути, щоб він десь вислизнув од мене, якщо з певних причин не взяв квитка на поїзд. У такому разі все полетить шкереберть. Дбайливо розроблена легенда про моє буржуазне походження. Моя робота на радіо й інсценізація мого звільнення. Тривалі обережні маневри навколо Младенова, щоб утесатися до нього в довір'я. Репетиція п'єски «Рятування на кордоні» із загодя підготовленим утручанням прикордонників і моєю героїчною стрільбою двома холостими патронами в груди солдата. Місяці, витрачені на допити, безсоння й знову допити під засліплюючим променем лампи та ідіотські вигуки «ти нікчемний зрадник!». Усе це полетить шкереберть. Усе це стане історією. Історією, якої ніхто ніколи не вивчатиме. Історією, яка втратить сенс.