В'їжджаю до околиць Марселя. Перехожі, що перетинають дорогу там, де їм заманеться; світлофори, в яких, здається, горить тільки червоне світло; грузовики, що маневрують з відчайдушною повільністю, заїжджаючи або виїжджаючи з гаража. Нарешті, дістаюся бульвару Ла Канеб'єр. Готель розташований на перехресті, я його добре знаю, бо мешкав у ньому після приїзду до Франції три місяці тому.
Три місяці тому!.. Здається, відтоді збігло три роки. Але поки що облишмо теорію відносності часу. Ось і це перехрестя. Повертаю не зупиняючись, минаю готель, відзначаючи про себе відсутність чорного «пежо» біля фасаду, відтак збочую в найпершу вуличку й ховаю машину за якимось високим грузовиком. Дев'ять годин десять хвилин. А втім, тепер час не має значення.
Пішки повертаюся до готелю й заходжу в маленький хол. Службовець за склом віконця зайнятий родиною літніх туристів, які вже, мабуть, зібралися їхати, але мають заперечення щодо рахунку. Тільки-но хочу спитати, в якому номері зупинилася мадемуазель Младенова, аж мій слух уловлює дуже знайоме вуркотіння мотора. Дивлюся крізь вітрину готелю й бачу, як мій улюблений «ягуар», що був кудись зник, раптом вихоплюється з невідомості й різко гальмує коло готелю.
Єдине сховище — телефонна кабіна, двері якої, на жаль, засклені дуже великим склом. Заходжу туди, повертаюсь спиною, до дверей і, знявши трубку, вдаю, ніби розмовляю.
— Мадемуазель Младеноф! — Кралев вимовляє фразу, яку я так і не встиг вимовити.
— Кімната триста дев'ять, — відповідає службовець, урвавши на мить розмову з літніми туристами.
Одного погляду мені досить, щоб побачити, як Кралев піднімається сходами вгору. В готелі немає ліфта, а триста дев'ятий номер — на третьому поверсі. Отже, в моєму розпорядженні є кілька хвилин. Швидко виходжу з кабіни, кидаючи чоловікові за віконцем, який лише тепер помічає мене, що я забув щось у машині, й вискакую надвір.
Коли бракує часу орієнтуватися на місці, треба все продумати заздалегідь. Кралев із моїм «ягуаром» — це той третій можливий варіант. У цьому разі варіант не найгірший. Якби водій «ягуара» був досвідченіший, зустрічі могло б не статися. Таратайка вигулькнула з протилежного боку бульвару Ла Канеб'єр. Напевно, Кралев попотинявся, перш ніж розшукав готель. Саме це й дозволило мені випередити його на кілька хвилин.
Відчиняю багажник і беру банку з-під мастила «Шелл». Потім зачиняю й підходжу до дверцят машини з протилежного боку так, щоб можна було непомітно спостерігати за готелем. Користуючись тим, що на вулиці нікого немає, вигвинчую з бляшанки кришку, витягаю звідти маузер і кладу його собі до правої кишені, а банку кидаю на тротуарі як рекламу фірми.
Збігають хвилини, а довкола немає ніяких змін. Це зовсім не означає, що нічого не сталося. Можливо, саме в ці хвилини у кімнаті на третьому поверсі готелю грубо поводяться з молодою жінкою, а може, навіть її вже вбито. «Облиш думати про ту жінку, — наказую собі. — Тебе цікавить не Ліда, а Кралев. Ти повинен подбати про життя тисяч людей, а не про якусь дурепу».
Минає майже півгодини. Нарешті з готелю виходять Кралев із Лідою. Кралев тримає жінку під руку. Ліда трохи бліда, але спокійна. Отже, даремно я хвилювався. Є жінки, які легко призвичаюються до будь-яких обставин, але ж спочатку люблять розігрувати драму. Кралев доводить дівчину до машини, вони сідають і їдуть до бульвару Ла Канеб'єр.
Мій «сітроен» назирці котить за старим спортивним автомобілем. Цього разу ми помінялися ролями. Я тримаюсь на значній відстані, аби не було видно мого номера. Кралев — нікчемний шофер, та це не заважає йому шалено вести машину, очевидно, він розраховує на те, що водії, рятуючи себе, врятують і його. На роздоріжжі за містом «ягуар» стишує швидкість і завертає на шосе, що веде на Лазуровий берег.
З усього видно, що Кралев вирішив перед своєю небезпечною місією провести медовий день у якомусь дорогому готелі. Це не суперечить моїм планам, аби тільки їхній куточок був не дуже далеко. Після десятигодинного сидіння за кермом утрачає свою привабливість навіть весільна подорож.
«Ягуар» минає Тулон, — в цьому немає нічого дивного: велике місто, непривітні вулиці, портова метушня. Та коли таратайка залишає позад себе Сен-Тропе, цю перлину Лазурового берега, я в думках лаю Кралева. Прокльони на його адресу доводиться повторювати й за Сен-Максімом, і за Сент-Рафаелем. Цей дурень, либонь, вирішив показати своїй коханій Ніццу або Монте-Карло.