Кралев виходить з автомашини. Я пильно стежу за кожним його порухом. Ліда сидить, схиливши голову на спинку сидіння, наче все це її не обходить.
— Де пістолет?
— Немає, — байдуже відказує Кралев.
— Куди ти його сховав?
— Немає пістолета, — повторює він. — Готуючись переходити кордон, я не беру з собою зброї.
Він, мабуть, справді збиравсь перебратися через кордон і тому не взяв пістолета.
— Стань он там! — показую я на край провалля, що за скелею.
Це місце дуже зручне для розмови віч-на-віч: з шосе його не видно.
Кралев апатично виконує мій наказ.
— Будемо торгуватися чи зразу ж стріляти?
— Що ти пропонуєш? — байдуже кидає Кралев, наче він уже давно чекав цього запитання.
— Життя навзамін операції «Незабудка».
— Життя й Ліду, — вточнює Кралев.
— Гаразд, якщо вона забажає.
— Забажає, якщо ти не примушуватимеш її.
— Згода, кажи!
— А де гарантії?
— Нема гарантій. Я не такий брехун, як ти, від мене гарантій не треба. Ти мене не цікавиш. Мене цікавить операція. Ну ж, викладай!
Кралев, напевно, вагається.
— Даю тобі півхвилини, — кажу я. — Якщо не почнеш ти, почну я. І клацаю затвором пістолета, спрямованого в живіт мого співрозмовника.
— Мета операції — отруїти воду столиці… — починає Кралев.
І, не поспішаючи, послідовно викладає все: про відправлення хімікатів у контейнерах з імпортними товарами, про організацію доставки їх до водосховища — називає прізвища й адреси учасників операції, паролі й точний час передачі їх іноземними радіостанціями…
— Закордонне керівництво операцією покладено на мене. Операція триватиме не більше трьох годин.
— Хто з американців контролює вашу діяльність?
Це питання для перевірки. Кралев називає кілька прізвищ. Усі вони правильні. Потім ставлю ще три-чотири контрольних запитання. Кралев відповідає й на них.
— Ти впевнений, що розповів мені всю правду? — знову запитую я. — Нічого не наплутав?
— Навіщо мені плутати? Адже моя служба в американців скінчилася.
— Чому так несподівано?
— Через убивство Младенова. Я хотів це звалити на тебе. Звідки мені було знати, що американці підслуховують квартиру цього дурня!
— І коли тобі це стало відомо?
— Перед тим, як я вирушив сюди. «Не треба було робити цього», — сказав Вільямс, давши мені останні розпорядження. Вони чекають, поки закінчиться операція, і потім зажадають від мене докладних пояснень…
— А навіщо тобі було вбивати Младенова?
— Це моя особиста справа.
— Слухай-но, Кралев!..
— Тому що я завжди керував Центром, лишаючись у затінку. З приходом Младенова нічого не змінилося…
— Отже, з благородних поривань: заради слави й чекової книжки. Схоже на тебе…
— Не всім же бути такими дурнями, як ти, що працюють тільки заради ідеї, — презирливо бурмоче він.
— Авжеж… А тепер одвернися й помилуйся краєвидом на море, поки не почуєш, що я завів автомобіль. Інакше… Ти мене розумієш…
— Ліда… — вимовляє Кралев.
Спочатку я був подумав, що він нагадав мені про нашу домовленість, та раптом бачу, як жінка виходить з «ягуара» й невпевненими кроками прямує до нас. Погляд її скляний, обличчя бліде й непорушне. Лише тепер я помічаю, що вона п'яна, бо доти не звертав на неї уваги.
За цю мить я міг би поплатитися життям. Кралев знагла кидається мені під ноги, я втрачаю рівновагу й перевалююсь через нього. Він блискавично налітає на мене й намагається вихопити маузер, та я чекав цього моменту і, упершись спиною в землю, щосили садонув ногами його в лице.
— Повернись на своє місце! — наказую. — Туди, де стояв! І облиш ці жарти, бо…
Кралев повільно задкує, не відриваючи погляду від пістолета. Він завжди ставився до людей недовірливо. Не зводячи з мене очей, — боїться, щоб я не стрельнув без попередження, — він ступає ще крок назад. Фатальний крок. Чується приглушений зойк і гуркіт каміння, що падає в провалля, а потім знову крик — уже позаду мене.
— Він упав! — волає Ліда.
— Хіба? — бурмочу. — А я й не помітив.
— Хто впав? — знову вигукує вона, дивлячись переляканими очима на море, що з глухим шумом плещеться за сто метрів од нас.
Вона ніяк не може отямитись. Нічого. Загибель Кралева розбурхає її. Я хапаю дівчину за руку й тягну до «сітроена», спокійно запевняючи, що, мовляв, ніхто нікуди не падав, а якщо і впав, то підведеться. Швидким поглядом прощаюся зі своєю таратайкою і помічаю на сидінні пляшку газованої води. Відкорковую її, кілька разів збовтую і, притиснувши пальцем горло пляшки, спрямовую струмінь води Ліді в обличчя. Вона намагається відхилитись од несподіваного водограю, та я продовжую обливати її славнозвісною вітелуаз, найкращою питною водою, поки Ліда не переходить на свій задерикуватий тон: