— Годі бризкатися водою!
— Скажіть «будь ласка»!
— Припиніть, чуєте!
— Гаразд, — погоджуюсь я, бо води у пляшці вже немає. — А тепер не вередуйте, — нам не можна гаяти часу.
— Куди ми їдемо? — запитує Ліда, ставши біля «сітроена».
— Це залежить од вас, — кидаю я.
Тепер моя увага прикута до старої таратайки. Востаннє сідаю за її кермо, здаю трохи назад, щоб од'їхати від «сітроена», потім повертаю до провалля, вимикаю швидкість і виходжу з машини. Поштовх — і мій старий ветеран летить у безодню.
— Куди ми їдемо? — повторює молода жінка, коли ми, усівшись в автомобіль, вирушаємо у зворотному напрямку.
— Ви перевірили те, про що я вам казав учора?
— Що треба було перевірити? — Вона обмацує рукою чоло. — Я почуваю себе так, наче я п'яна… Він увійшов до кімнати й чимось бризнув мені в обличчя… А коли я опритомніла, то побачила в його руці спринцівку. Недавно, коли ми зупинилися, він знову…
— Про все це ви розповісте у своїх мемуарах, — перебиваю я. — Ви довідались про пароплав?
— Ах, звичайно… — Вона знову кладе руку на чоло. — Справді, є наш пароплав… Він вирушає сьогодні десь о п'ятій чи о шостій годині.
О п'ятій чи о шостій — це не однаково, але що вдієш: вантажні пароплави — не пасажирські поїзди. Дивлюся на годинника. Вже на третю. А до Марселя кілометрів 260. Раніше п'ятої не встигнемо. Якщо ж Франсуаз спустить своїх «гончаків», — не встигнемо й після п'ятої.
В такі хвилини найрозумніше зосередитись на найближчому, а для мене таким найближчим є залитий сонцем відтинок шосе, який мені доведеться проминути в наступні секунди. Вдивляюся в стрічку шляху, що в'ється поміж надбережними скелями, намагаючись трохи відпочити, себто не думати, але й не заплющувати очей.
— Думаєте, встигнемо? — запитує жінка.
Зараз я ні про що не думаю, тому промовчую.
— Якщо ви мене врятуєте, я буду вдячна вам усе життя, — додає вона через деякий час.
Бідна, їй здається, що все це зроблено тільки заради її порятунку. І взагалі вона, мабуть, не дасть мені відпочити.
— Заради чого ви пішли на такий ризик? — не вгамовується Ліда.
— З гуманних почуттів.
— А я гадала, що ви скалічена людина…
— Скалічена?
— Так. Гадала, що вам ампутували почуття, якщо вони у вас були.
— Найвірогідніше, що їх у мене ніколи не було, — відказую я, дивлячись на шосе.
— Я була впевнена, що ви холодна людина… — веде далі Ліда. — Цинічна й холодна, як плазун…
— Дякую, — киваю головою. — Давня істина: якщо не догоджаєш почуттям інших, значить, ти холодний і цинічний.
— Ви так зухвало повелися зі мною в Парижі… Чому ви так ставилися до мене?
— З виховною метою, — сухо відповідаю я. — Хотів примусити вас збагнути деякі явища.
— О, ви знову стаєте люб'язним, — зауважує вона, не знайшовши, що відповісти.
У мене немає бажання розмовляти. Натискаю на педаль акселератора.
________Коли я вийшов з телефонної кабіни, на обличчі в мене, крім утоми, напевно, було відображено ще щось, бо Ліда полишає на стойці каву, підходить і бере мене під руку.
— Відплив?
— Щойно.
Сідаємо в автомобіль і їдемо до Старої пристані. Якщо протягом кількох хвилин не знайдемо ніякого виходу, мені доведеться звільнитися від свого багажу й шукати десь сховище, бо Франсуаз уже напевно зчинила тривогу.
Зупиняю «сітроен» аж на причалі. В тихій чорно-зеленій воді ліниво погойдується кілька моторних човнів. Мій вибір падає на лискучий чотиримісний «ведет».
— Бажаєте зробити приємну прогулянку? — запитує юнак, що палить поруч на пристані. — Двадцять франків за годину.
Киваю головою. Власник підтримує човна за линву, допомагаючи нам пройти всередину. Потім збирається й сам залізти в човна.
— І ви також? — підводжу на нього брови.
— Аякже! — дивується власник човна.
— Дуже просто: прогулянка без третього. Інакше за віщо платити двадцять франків?
— Ви знаєте, скільки коштує цей «ведет»? — самовдоволено запитує юнак.
— А ви знаєте, скільки коштує он той «сітроен»? Візьміть ключі!
Кидаю йому ключі від автомобіля. Юнак машинально ловить їх. Трохи подумавши, він махає рукою:
— Згода. Сподіваюсь, ви умієте правувати?
— Не хвилюйтесь. Я не буду захоплюватися.
— Майте на увазі: човен швидкохідний…
Він, звичайно, не здогадується, що саме через це я й розпочав з ним торг. Заводжу мотор і, не поспішаючи, вирулюю з затоки пристані. Потім звертаю за хвилеріз із маленьким маяком, проминаю похмурі башти фортець Сен-Жан і Сен-Ніколя і даю повний хід. Легкий «ведет» стрімко несеться по спокійній поверхні моря, задерши вгору ніс, наче збирається злетіти. Ззаду повільно віддаляються будівлі міста, незабаром видніються лише темні обриси кафедрального собору праворуч, а ліворуч, високо на горбі, стримить силует Нотр-Дам де ла Гард зі скульптурою мадонни.