Вістка про лихо, яке спіткало незнайомого Мартена, не дуже засмутила пана Тоцці. Він машинально кивнув, неначе іншого не сподівався.
— Гаразд, гаразд, зробимо для бідолахи все, що в наших силах, — якось неуважно відказав господар, з чого можна було зробити висновок, що він збирається чи то знайти нову дружину для бідолахи Мартена, чи то воскресити небіжчицю.
Замість того пан Тоцці підійшов до полиць з книгами, видобув грубий том, просунув руку в отвір, і полиці тихо розійшлися, відкривши дверцята секретного сейфа. Господар одімкнув сейф, не довго шукаючи, дістав чималенький пакет, потім знову замкнув сейф, повторив усю маніпуляцію. І тільки після того, як полиці стали на місце, подав мені конверт. Я розірвав його і витяг бельгійський паспорт. У паспорті на ім'я Альбера Каре була вклеєна моя фотографія. То не моє ім'я, та хіба це так важливо? Я ніколи не мав справжнього імені. В конверті я знайшов інші документи — ведійські права на ім'я того ж таки Альбера Каре, якісь квитанції, а також чималу суму грошей в італійських та бельгійських банкнотах. Поки я нашвидку розкладав усе це по кишенях, пан Тоцці провадив байдужим службовим голосом:
— Зараз я одішлю прислужника і дам вам валізу з речами. Ви можете доїхати катером до площі Святого Марка, це третя зупинка звідси. Раджу оселитися в готелі «Луна»[1], я зразу ж замовлю вам номер по телефону. Гадаю, що це все.
Як на мене, це зовсім не все. Одначе для пана Тоцці тими словами вичерпувалося його завдання.
— Та сідайте ж… — схаменувся він.
Хазяїн вийшов у коридор, і за хвилину я почув його розмову з прислужником. Невдовзі він повернувся, несучи невелику гарну валізу:
— Ось ваш багаж. Мабуть, можете йти.
Пан Тоцці мовчки провів мене до дверей. Перш ніж попрощатися, він побажав мені удачі своїм безбарвним голосом, але втримався від висловлювань на взірець «до побачення». Я також. У цього чоловіка дуже неприємний прислужник.
________Зовні готель «Луна», попри свою романтичну назву, видався мені непривабливим. Однак перше враження іноді вводить в оману. Похмурий, поїдений вологою фасад приховував витончені салони з мозаїкою і дорогими килимами, мармурові сходи, світлі кімнати з сірими шпалерами, дорогі меблі й ванни з блакитного фаянсу. Одну з тих кімнат, з вікнами на сусідні старовинні палати, замовлено для пана Альбера Каре.
Я швидко роздягнувся і став під душ, аби перевірити, як холодна вода тамує головний біль. Потім дістав з валізи чисту сорочку, новий сірий костюм і чорні черевики, вдягнувся, розклав гроші й документи по кишенях і вийшов на вулицю.
За п'ятнадцять хвилин до третьої я вже сидів біля столика на терасі кафе на площі Святого Марка і замовляв собі каву, хоч усе моє єство прагло не кави, а соковитого біфштекса зі смаженою картоплею. Закурив сигарету й одпив ковток гарячої рідини, чим власне її і вичерпав, бо в Італії подають каву тільки на один ковток. Потім огледів площу і знову заглибивсь у свою звичну роботу: чекання.
Інший на моєму місці й за інших обставин, певно, заходився б вивчати архітектурні пам'ятники навкіл, що були, мабуть, дуже видатні, оскільки навіть у мені пробуджували неясні асоціації з давно баченими листівками. Та цього разу я не відчував ніякого інтересу до церков, дзвіниць і палаців. Уся моя увага була прикута до аркади праворуч, де мав з'явитися чоловік у білій панамі, темних окулярах і з фотоапаратом «ролейфлекс» через плече.
Тінь під аркадою майже чорна. Майдан, тихий і розпечений, виблискує мармуровими плитами під немилосердним сонцем. Лише група затятих туристів, нехтуючи спекою, годує голубів і фотографує один одного, аби задокументувати свої тісні взаємини з голубами і Венецією. За столиками у кафе нема нікого, коли не рахувати двох літніх жінок у мереживних сукнях та солом'яних капелюшках, які так само сидять у тіні аркади.
Рівно о третій з правого боку з'явився чоловік. Він ішов поволі, неуважливо роздивляючись вітрини, неначе тільки й думав, як згаяти час. Я впізнав його здалеку, ще раніше, ніж зміг розгледіти фотоапарат «ролейфлекс». Упізнав його ходу — характерне, ледь помітне накульгування на ліву ногу — і манеру тримати руку, заклавши пальці під пасок штанів.
«Любо!» — захотілося мені гукнути, коли чоловік зовсім наблизився. Та, звісно, не вигукнув, цього мені ще бракувало — гукати, але тільки цієї миті збагнув, скільки місяців прожив без жодної близької людини.
Чоловік у панамі також помітив мене здалеку, однак пройшов далі, не звернувши на мене уваги, й зник під аркадами ліворуч. Я розрахувався, закурив ще одну сигарету і, не поспішаючи, пішов у тому ж напрямку.