— Любо! — неголосно покликав я, наздогнавши чоловіка в панамі на Кале Ларга.
— Ви помилились, — промовив той і ледь усміхнувся. — Робер Леру. Бельгієць за національністю, фотограф за фахом. А ти?
— Також бельгієць. Альбер Каре. Можеш звати мене «мон шер Каре»!
— Гаразд. Давні знайомі з Брюсселя! Ти, власне, в якій справі?
— У тій же, що й ти.
— Про інше питаю.
Знаю добре, про що він питає, але не можу витримати цього ділового тону після цілого року розлуки, та ще й тоді, коли на порожній вулиці немає й душі.
— Торгівля. Особливо мене цікавить скло «мурано».
Любо кивнув.
— А я готую фотоальбом для одного бельгійського видавництва.
Він замовк, неначе не мав нічого більше сказати мені, пішов далі, я теж рушив з ним, і ми крокували якийсь час мовчки у вузькій тіні попід старими будинками.
— Щось твій вигляд мені не подобається, — зауважив я.
— А хіба що?
— Надто діловий. Видно, на тебе погано впливає спека.
— Не спека, брате, — усміхнувся Любо. — Справи. Все пошиваюсь у дурні.
— А де ж отой твій девіз: «Зі мною нічого не бійся»?
Любо знову ледь усміхнувся.
— Ніде. Забув його. Гарний девіз, тільки от забув його.
Я не заперечив, і ми мовчки йшли далі у вузькій тіні край потемнілих од часу фасадів. Я завжди дотримуюсь принципу: коли хто кисне — не чіпати, поки минеться.
— Які одержав інструкції? — згодом запитав Любо.
— Маю одержати їх від тебе.
— Ти зовсім не в курсі справ?
— Зовсім.
— Дарма. Усе, що я знаю, можна розповісти кількома словами. Почалося з якогось Ставрева. Працівник зовнішньої торгівлі. Постійний контакт із представниками закордонних фірм. Його завербувала американська розвідка в перші роки після Дев'ятого вересня, але ніколи ні для чого не використовувала. А оце шість місяців тому до нього прийшов представник західного підприємства «Зодіак» і передав пароль, що його Ставрев навряд чий сподівався колись почути, а разом з паролем — радіостанцію та інструкції. Ото й усе.
Любо витяг з кишені зім'яту пачку «Кента» й подав мені.
— Як це «все»? — запитав я, машинально беручи сигарету.
Мій друг також узяв сигарету і зупинився на мить, аби клацнути запальничкою.
— Все, — повторив він, коли ми закурили і знову пішли вузькою стежкою тіні. — Хочу сказати, це все, що я знаю.
— Коли спіймали Ставрева?
— Його не ловили. Сам прийшов до нас. Людина стільки років жила спокійно, здобула якесь становище, і раптом — на тобі, радіостанція! Звичайно, кілька днів нервував і вагався, але, зрештою, все-таки прийшов й усе розповів. Втім, за нашою порадою, він і досі виконує одержані від агента інструкції.
— Ну, то ми маємо все-таки дві лінії, — зауважив я. — Той, хто вербував Ставрева, і той, хто відновив зв'язок.
— Одну лінію! — поправив мене Любо. — Отой, перший, був військовим з американської місії, і сліди його давно загубилися. Може, навіть і помер. Одна стежка: Карло Моранді, чиновник відділення «Зодіаку» у Венеції.
— Ну, все-таки…
— Аякже, все-таки… Тільки на практиці це «все-таки» — нуль без палички.
Ми дійшли до якогось каналу. В тіні від наріжного будинку стояла мармурова лава.
— Давай посидимо тут, — запропонував Любо.
— Я волів би деінде. Вмираю з голоду.
— А я від спраги, — пробурчав мій друг, сідаючи на лаву. — На жаль, у нас обмаль часу. Ввечері пригостимося.
Я сів з ним, востаннє затягся сигаретою і пожбурив її у непорушну воду каналу. Глибоку, непрозору воду, смарагдово-зелену під навскісними променями сонця і чорно-синю в затінку.
— Відколи ти тут? — спитав я.
— Та вже близько трьох місяців. Три місяці із загальним рахунком — нуль. Мені досить важко було вистежувати цього типа. І все ж, гадаю, вивідав усе, що можна було.
Любо замовк, і мені стало ясно, що добуті відомості не варто й переказувати.
Він поліз до кишені, дістав кілька фотознімків і подав мені один з них.
— Палац Дожів та Моранді на додаток, — пояснив він. — Гарний знімок?
Я знизав плечима й придивився до фотографії.
— Мені слід було б стати фотографом. У фотографії мені щастить більше, ніж в іншому.
Біля палацу виднілося кілька постатей.
— Хто з них Моранді? — запитав я.
— Отой, із жінкою.
«Отой, із жінкою» був чоловік середніх літ, низький, але набундючений, як індик, з тонесенькими вусиками, у зсунутому на потилицю кумедному капелюсі з вузькими крисами.
— Жінка в усіх відношеннях цікавіша, — сказав я.
— Так, але вона не грає. Власне, і Моранді, здається, вже поза грою. Чиновник середньої категорії. Бонвіван. Витрачає, може, трохи більше, ніж одержує…