— Отже…
— Отже, робить борги, нічого більше. Часто їздить у справах до Женеви, де є інші відділення «Зодіаку». Ніяких зв'язків, жодних натяків на стосунки з розвідкою.
— А та жінка?
— Вона не вакантна, — відказав Любо, беручи з моїх рук фотознімок. — Це його коханка.
— Ти пробував діяти через неї?
— Чекав на тебе. Вона, брате, продажна. Отже, небезпечно і марно. Проте спробував інше.
Він замовк і глянув на годинник. Потім підвів очі й лукаво підморгнув мені, точнісінько, як колишній Любо Ангелов, жартун і хитрун, якого друзі прозвали Дияволом. Тільки зараз у цьому підморгуванні було щось безпорадне, наче Любо більше бадьорився, аніж хвалився успіхами.
— Я встановив контакт із одним типом, на ймення Артуро Конті. Це довга історія, колись розповім. Конті працює в одній кімнаті з Моранді й приятелює з ним. Мабуть, знає його як облупленого.
— А якщо той Конті…
Любо з досадою махнув рукою:
— Облиш!
— Річ у тому, чи ти певен…
— Ні в чому я не певен. Хіба тільки в тому, що іншої можливості нема. Навіть більше, Конті виявився кмітливим. Одразу збагнув, який я покупець і який товар мене цікавить. Трохи повагався, більше для того, щоб набити ціну. Потім погодився.
— А наслідки?
— Сьогодні стане ясно. Він узнає, чим пахнуть гроші, а що я матиму — невідомо. Може, й пошле мене під три чорти, але іншого виходу немає. Три місяці марно згаяв…
Мій друг глянув на годинника й підвівся.
— Треба йти. Побачимось рівно о шостій. До того часу матиму відомості. Місце зустрічі: автобусна зупинка біля моста Свободи. Купи собі план і зорієнтуйся. А зараз, якщо хочеш їсти, йди цією вулицею, поки дійдеш до майдану Морозіні.
Любо злегка підняв руку на прощання і лише в цю мить щось згадав.
— Ти звідки, чи не з Франції?
— З Франції.
— Значить, упорався.
— Адже ти мій учитель…
— Не підлещуйся, — усміхнувся Любо. — Не було б мене, був би інший. В усякому разі, я радий, що ти справився… — І без ніякого зв'язку додав: — А в мене, брате, син. Уже п'ять місяців.
________Майдан Морозіні мав не дуже венеціанський вигляд — у його пейзажі бракувало каналів. Зате було кілька кафе. Я влаштувався у затінку під синьо-білим смугастим тентом і зосереджено, намагаючись не здаватися дуже голодним, уминав міланську котлету з величезною порцією спагеті.
Незважаючи на ранній час і спеку, на терасі кафе сиділо кілька нероб і дві-три компанії туристів. Присутні не обтяжували мене надмірною увагою, коли не рахувати кельнера, який усе крутився поблизу, сподіваючись на нове замовлення. Аби зробити йому приємність, я попросив якийсь десерт і вийняв з кишені план міста. Маршрут виявився простий. Треба сісти на катер біля моста Академії і зійти на кінцевій зупинці. Уся дорога, певно, забере тридцять хвилин. А зараз минула тільки четверта. Отже, протягом півтори вільних години єдиною моєю роботою буде споживання жалюгідного десерту. І, звісно, чекання.
«Ти звідки, чи не з Франції?» — запитав друг.
«З Франції».
Що криється за цією короткою відповіддю, відомо тільки мені, і скільки вольт напруги й досі ношу в собі, це теж знаю тільки я сам. Після такої операції, як моя французька, зовсім не завадила б невеличка пауза, аби міг охолонути мотор. Я вже майже уявляв оту паузу в спокійних межах короткого відпочинку на Золотих пісках… Гарно відпочивати на початку літа, коли сезон ще не почався і море ще прохолодне. Я просто вмираю за таким свіжим морем, бо воно дає мені право з чистою совістю вилежувати до обіду в ліжкові, а по обіді вештатись де заманеться, не боячись, що іноземці на кожному кроці наступатимуть тобі на нові черевики. Нема нічого ліпшого від відпочинку на морі, особливо коли купаєшся у ванні.
Так, я вже бачив її, оту червневу паузу, коли ми з Лідою дісталися на борт «Вітчизни». Пароплав був уже за межами французьких територіальних вод і прикордонний катер, що переслідував нас, навіть не завдав собі клопоту підплисти до судна, а звернув кудись убік, удавши, нібито поспішає в зовсім іншій справі.
Капітан виявився діловою і кмітливою людиною й одразу забезпечив мені радіозв'язок. До пізньої ночі передавав я подробиці завершення свого завдання. І настільки зморився, що навіть не пам'ятаю, як дійшов до каюти, — напевно, заснув на ногах, ще коли мене проводжали туди.
— Ну, нарешті! — вигукнула Ліда, коли наступного дня при обіді я з'явився на палубі. — Значить, вас не заарештували?
— За що мене арештовувати? — запитав я, не прочумавшись.