— Хіба ж ви не емігрант?
— А, звісно! — згадав я. — Я покаявся, і люди виявили гуманність. Взагалі так-сяк уладнав справу.
Вона недовірливо подивилася на мене. Потім нахмурилася:
— Ви, здається, дурите мене.
Я не встиг нічого заперечити, бо в цю мить підбіг якийсь матрос і сказав, щоб я негайно йшов у радіорубку. Я чекав, що з Центру вимагатимуть якихось додаткових подробиць. Але радіограма була зовсім іншого змісту. Одне слово, край мріям про червневе вилежування на узбережжі синього моря. Початок нової операції, повної невідомих величин, точніше, операції, яка складалася з самих невідомих. Одна тільки адреса, один пароль і єдина зустріч з кимось кожного понеділка, тільки в понеділок, точно о третій годині.
Того ж дня зразу по обіді я зійшов у Неаполі, не встигши пояснити Ліді, що майже не мав наміру кепкувати з неї.
І ось я перед початком операції. Невідомі величини зникли, але вщ того легше не стало, бо справа видається просто безнадійною. Власне, вже з самої радіограми я зрозумів, що робота буде складна. Не з тексту, в якому не було ані слова, а з того, що мене вводили в дію, навіть не дочекавшись, поки охолоне мотор, і не проінструктувавши належним чином.
Я помітив напис на порожній пластмасовій вазочці і тільки тоді збагнув, що десертом, який я так неуважливо з'їв, було не що інше, як знамените «джелаті[2] Мотта». В ту ж мить кельнер, який настирливо крутився поблизу, догідливо запитав:
— Може, кави?
Я ствердно кивнув, аби не засмучувати його.
— Велику чи малу?
— Велику, — одказав я з тією ж метою.
Він умить приніс каву й подався прислужувати до сусіднього столу, де група літніх англійок, обклавшись конвертами та кольоровими листівками, заглибилася в письмову роботу.
«Джелаті Мотта, — повторював я механічно, — джелаті Мотта», — думаючи зовсім про інше, а саме, що час вже на пенсію. То пусте, що мені немає й сорока. Наша професія нагадує роботу пілотів надзвукових літаків. Надмірні перевантаження. Передчасна спрацьованість. Після того можеш стати доповідачем у квартальній організації[3]. Або читати газети в скверику. Або просто йти під три чорти.
Ще не так давно, розпочинаючи яку-небудь складну операцію, я трепетав, наче шахіст, що сідає за партію з небезпечним суперником. Дурниці. Трепет був набагато сильніший і зовсім інший. Не запал гри, а холодна рішучість, наполеглива й обачлива водночас, готовність іти до кінця. Я тренував у собі цю готовність ще тоді, коли бродив по прикордонних пагорбах разом із Старим та Любо Дияволом. «Зі мною нічого не бійся!» — казав Любо. І я йшов, хоча й боявся, і, боячись, набував майстерності долати страх.
Так, але відтоді стільки води збігло і вже самому Любо час на пенсію. «У фотографії мені більше щастить. Було б стати фотографом». Трьох місяців виявилося досить, щоб увірвався йому терпець і він зв'язався із здирником, що видурить у нього гроші за два-три незначні чи явно фальшиві повідомлення. «Немає іншого виходу». Сьогодні немає, а завтра може бути. Завтра може виникнути якийсь важливий і надійніший доказ, ніж повідомлення цього випадкового інформатора, що його, це також не виключено, підіслали навмисне, аби впіймати тебе на гачок.
Мої думки поступово спрямовувалися до роботи, і це почасти повернуло мені впевненість. Отже, я ще був у нормальному стані. Навіть головний біль притамувався. Але чим більше я думав про справи, то чіткіше усвідомлював, що мені бракує навіть найелементарніших умов для виконання завдання. Я не можу нічого вирішувати, поки не одержу від Любо якихось відомостей, поки не познайомлюся з наслідками його спостережень протягом цих трьох місяців, навіть хай ці спостереження на перший погляд не варті й мідної копійки.
Оте трохи, що я знаю, може лише заплутати мене. І зовсім незрозумілою є неузгодженість між директивою Центру і діями Любо. Директива — до того ж єдина — вимагала «граничної обережності». А Любо в той же час торгувався з якимсь непевним суб'єктом, посилаючись на те, що немає іншого виходу. Хіба в Любо с точніші директиви? Може, суб'єкт не такий вже й непевний? Може… Може… Треба чекати зустрічі.
За хвилину до шостої я вже був на автобусній зупинці «Міст Свободи». Навмисне прийшов тільки на хвилину раніше, аби не стовбичити тут надто довго і не привертати уваги, хоча чекання на автобусній зупинці — не така вже й підозріла річ.
Міст ліворуч од мене поволі піднімається над рівнем шосе, аби далі пройти вже високо над залізницею і перекинутися над морем білою смугою, довгою і рівною, зіпнутою над синьо-зеленою широчінню води. З міста їхав автобус, зморено гуркочучи на другій передачі, й раптово зупинився поряд зі мною. Нечисленні пасажири посідали. Водій глянув на мене, неначе спонукаючи: «Ну, давай, чого спиш!» Але я вдав неуважливого, і тоді він несподівано прибавив газу й рушив до Местре. Якусь мить я дивився услід важкій машині, потім повернув голову і помітив Любо.