Мій друг ще далеко, але я впізнаю його панаму й характерну ходу — з ледь помітним накульгуванням на ліву ногу. В ті часи, коли ми викурювали з гір диверсійні банди, куля влучила йому в ногу, і він став калікою, але наполегливістю й тренуванням майже відновив нормальну ходу і тільки ледь накульгував.
Любо неквапно йшов по мосту, заклавши долоню під пасок, неначе йому заманулося просто подихати повітрям. І все-таки я достатньо знав його, аби вловити по зовні недбалому поводженню, що він пильнує, хоче озирнутися, але не наважується. Замість нього це зробив я, однак на мосту, скільки сягало око, не було нікого, коли не рахувати гурту молоді, яка з галасом і сміхом наближалась протилежним хідником.
Любо був уже метрів за двадцять од мене, коли я помітив машину позад нього. Може, вона з'явилася там раніше, але тільки в цю мить я звернув на неї увагу. Чорний важкий «б'юїк», простий зовні, рухався з нормальною швидкістю, тому я й побачив його лише тоді, коли він раптово звернув просто на хідник. Любо озирнувся й ступив убік, але важка машина вдарила його крилом, збила з ніг і, відкинувши до парапету, промчала повз мене в напрямку до Местре. Якусь частку секунди перед моїми очима стояли довге бліде обличчя водія, напівзакрите великими дзеркальними окулярами, та фізіономія його сусіди — товста й підпухла, з вузькою сивою борідкою. Я спробував роздивитися номер машини, яка швидко віддалялася, але він був заляпаний, та і яка користь із того, машину ж напевно покинуть десь біля Местре, і навряд чи хто завдасть собі клопоту шукати убивць якоїсь невідомої людини.
Убитого оточив гурт цікавої молоді. Я ступив до них, неначе спонукуваний простою цікавістю.
Хтось побіг до телефону, а решта сперечалася: те вбивство справа мафії чи ні. За кілька хвилин вдалині почувся виск поліцейської сирени.
Я повернув назад, намагаючись не поспішати. Втім, я був не сам. Юнаки наздогнали мене, випередили й зникли у місті раніше, ніж з'явився фургон. Нікому не хотілось марнувати час на свідчення.
Я дійшов уже до краю мосту, коли повз мене промчала «швидка допомога» й поліцейська машина. Я обернувся, щоб побачити епілог. Ноші та біле простирадло…
Мені був потрібен телефонний довідник, але поки в цьому кварталі я знайшов кафе, збігло доволі часу. Всупереч моїм сподіванням, ім'я Артуро Конті в довіднику не значилося. Знайшов номер «Зодіаку». Але дзвонити туди небезпечно. І все-таки це єдина можливість.
— Прошу пана Конті!
— Пан Конті вже пішов. Хіба не знаєте, що робочий день скінчивсь! — відказав портьє невдоволено.
— Вибачте, але мушу передати йому дещо спішне. Я щойно приїхав із Женеви. Будь ласка, адресу…
— Адресу… адресу… — так само невдоволено бурчав портьє.
Однак пальці, напевно, вже гортали службовий список, бо трохи згодом я почув у трубці:
— Страда Нуова, 19.
Я відчував потребу трохи зосередитися й випити пива, але деінде. Взагалі після щойно вчиненої необачності вирішив стати гранично обережним. Портьє може забагтися перевірити, звідки дзвонили. Або він сам подзвонить комусь і повідомить, що Конті шукали в спішній справі. Не варто обтяжувати місцеву поліцію ще одним наїздом. Тим паче, що тут звикли мати справу переважно з потопельниками.
Я вийшов з кафе і на ходу зазирнув у план. Виявилося, що до Страда Нуова можна дістатися й пішки — річ майже неймовірна у цьому місті. Наближалася сьома. На вулицях було повно люду. Я пройшов по мосту Скальці, вибрався на привокзальний майдан і рушив праворуч, за людським потоком.
Будинок 19 на Страда Нуова — це проста чотириповерхова споруда з облупленим фасадом і жалюгідним входом. Проминув його без будь-якого інтересу й попрямував далі, аж поки не вийшов на якийсь майдан із пам'ятником і, що найголовніше, з кафе. Всівся на терасі й замовив пиво.
Смеркало. Фасади навколо майдану неясно темніли, але в центрі було ще видно, і там виділялися імпозантні обриси бронзового вершника. Якийсь полководець і взагалі історична величність на своєму бронзовому коні, судячи з бундючного вигляду. Зціплені щелепи і набурмосене чоло сміливця викликали повагу, і це наштовхнуло мене на думку справити йому поминки, для чого я замовив і другий кухоль пива.
Поволеньки смокчу пиво, видивляюся на майдан, який ховається в сутінках, і силкуюся одігнати деякі думки, аби тверезо й спокійно обміркувати наступні дії. Тільки от думки, що їх я хочу прогнати, надто міцно засіли в голові: покалічене тіло з переламаними ногами, розбита об кам'яний парапет голова з ледь помітною лисинкою і зім'ята панама, вже просякнута кров'ю.