Кельнерка забирала гроші з сусіднього столика. Там сиділи літній чоловік і жінка, але я навіть не помітив, коли вони пішли. Казав же, що мені час на пенсію.
— Ви вже зачиняєте? — запитую.
— О ні, — відразу заспокоїла мене дівчина. — Ми працюємо до опівночі.
— А що можна з'їсти?
— Міланську котлету?
Я ствердно кивнув головою, хоча й міланська котлета може набриднути, коли її їсти двічі на день.
— І пива?
Я знову кивнув.
Отже, «працюємо до опівночі». Ну, а ми працюватимемо від опівночі й далі. Аби тільки посувалися справи. Робити свою справу — це найважливіше, пане Конті.
— Вам не смакує котлета? — несподівано почув я голос кельнерки.
— Навпаки, — відказую, кинувши швидкий погляд на майже не почату страву і порожній кухоль. — Але ця спека просто відібрала мені апетит.
— Так, нині була добра-таки спека, — погодилася дівчина. — Ще одне пиво?
— Краще кави. Чи маєте ви більші порції?
— Аякже. Подвійне еспресо.
Мені довелося випити три подвійних еспресо, аж поки велика стрілка мого годинника наздогнала малу на цифрі 12. Заплатив і підвівся без зайвого поспіху. І рушив у зворотну путь. Вулиці слабо освітлені і майже безлюдні. На Страда Нуова електрика щедріша і рух трохи жвавіший. Дістався до будинку № 19, увійшов, не озираючись, у жалюгідний під'їзд і почвалав по сходах, читаючи таблички на дверях. Ім'я Артуро Конті надибав аж на четвертому поверсі, двері ліворуч. Подзвонив спокійно — не дуже боязко і не дуже настирливо. Ніякого відгуку. Перечекав мить і знову подзвонив. Квартира здавалася нежилою. Про всяк випадок натиснув ручку. Двері відчинилися.
Я увійшов і безшумно зачинив по собі двері. Помацки знайшов ключ і так само тихо повернув його. Передпокій потопав у темряві. Запалив сірник і побачив просто себе відчинені двері. Наблизився до порога і зазирнув… Точно так, як свого часу Старий.
Сірник обпік мені пальці й згас І тут нова темрява. На вікнах, певно, щільні штори. Намацав біля дверей вимикач і крутнув його. Під стелею спалахнула десятками скелець старовинна люстра. Однак не вона привернула мою увагу. За п'ять кроків од мене на килимі лежала людина. Лежала долілиць, розметавши руки, немов хотіла спіймати щось тієї миті, коли смерть наздогнала її. Килим просякнутий кров'ю.
Я ступив ближче і обережно підняв голову мерця. Це був сивобородий товстун з «б'юїка».
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
П'ять хвилин відпочинку. І навіть більше. Вже декілька днів я живу майже як заможний нероба. Допізна вилежуюсь на постелі. Потім загадую принести мені сніданок і газети. Розважливо купаюся. Неквапливо вдягаюся. Мені нікуди поспішати. Попереду ще цілий день вештання без мети.
Оскільки мова зайшла про газети, мушу сказати, що обидва вбивства місцева преса описала точно так, як того слід було сподіватися. Повідомлення про нещасний випадок на мосту Свободи вичерпувалося десятком рядків. В ньому, крім інформації про наїзд, ще згадувалося, що покинуту машину знайдено десь за Местре і що провадиться слідство. Такі слідства відомі. Вони припиняються через рік за давністю, хоча їх взагалі ніхто не провадить.
Одначе покійного Конті уславили спеціальним репортажем. Зловісний вигляд помешкання на світанку, труп серед калюжі крові, догори дном перекидані скрині й шухляди, гіпотеза судового лікаря, розмова з місцевим комісаром і припущення, що грабунок був основним мотивом жахливого злочину. Факти викладалися з провінційним красномовством. Але попри галасливий репортаж, ця історія також була приречена на забуття.
Так чи інак виходить, що передчуття про наступні канікули мене не зрадили. Віднині я приречений на повний відпочинок, хоча й далеко від мальовничих околиць Варни, тієї перлини нашого Чорномор'я. Ще перед убивствами я передчував, що доручене мені завдання дуже складне. Тепер я переконався, що воно й дуже важливе, хоча й досі не можу зрозуміти чому. Всупереч нісенітницям, які описуються в романах, під час двобоїв між розвідниками трупи не падають на кожному кроці, як груші. Тут, як і скрізь, убивство є останнім заходом, до нього вдаються лише за виняткових обставин. Наїзд на Любо означав, що ті, хто його вбив, за всяку ціну хотіли запобігти якомусь важливому викриттю. Інакше вони задовольнилися б тим, що пустили по слідах Любо одного-двох детективів, які ознайомилися б з його біографією. Вони так боялися викриття, що не завагалися ліквідувати й Конті, якому, певно, не дуже довіряли. Посадили його в «б'юїк», аби розпізнати Любо, а тоді провели додому і віддячили йому в домашній обстановці. Так, усунувши покупця і продавця, вони одразу розбили комбінацію. Якби ліквідували ще й Моранді, вона, очевидно, була б зруйнована безповоротно.