Такою є одна з можливих відповідей на питання. Може, не найбільш правильна, але достатньо ймовірна, щоб примусити мене певний час триматись осторонь єдиного виявленого сліду. Щоправда, намітився й інший — людина у дзеркальних окулярах, — однак зараз він губиться у невідомості.
Все-таки я не настільки заразився туристичною легковажністю, щоб не залагодити і кілька корисних справ. Найперше, встановив контакт із фірмою «Мурано». Ділова розмова, купа прейскурантів, деякі махінації з комісійними — ціла комедія розігрувалася з метою елементарної легалізації. По-друге, добувши в телефонному довіднику адресу, я візуально познайомився з підприємством «Зодіак» і помешканням Моранді. По-третє, з огляду на ситуацію, уточнив план своїх дій.
І ось знову понеділок. Понеділок, що так само минув у бездіяльних мандрах мармуровими сходами і мостами, але тільки протягом робочого дня. Робочий день у «Зодіаку» триває до шостої, а тому чверть на сьому я сів випити мартіні на терасі «Сирени» — кафе, яке, на моє щастя, було за два будинки від помешкання Моранді.
Майданчик біля кафе багатолюдний, на терасі також доволі народу, тож одноразове спостереження зблизька не дуже рисковане. Допиваючи другу порцію мартіні, помітив Моранді, — він прямував до свого дому. Такий же набундючений і в тому ж кумедному капелюсі з вузькими крисами. Моранді пройшов повз мій стіл, не звернувши ніякої уваги на публіку, й увійшов у дім. На сьогодні мені досить вартувати.
Та виявилося, що ні. За півгодини Моранді знову з'явився, цього разу він ішов у протилежному напрямку, наблизився до тераси кафе й несподівано звернув просто до мене. Він обминув мій столик, недбало відсунувши вільний стілець, і сів позаду.
Новоприбулий був своєю людиною в цьому закладі. Він обмінявся з кельнером словами про спеку й замовив подвійну порцію чінзано з льодом. Моя склянка була порожня, а відомо, суб'єкт, який нічого не споживає, видається підозрілішим за того, хто насичується. Через те я жестом покликав кельнера і замовив вечерю. Замовляв прискіпливо і з подробицями, формулюючи певні вимоги щодо якості м'яса й гарніру, і взагалі давав зрозуміти, що прийшов сюди не заради чорних очей господині, до речі, досить солідної віком і вагою.
Я помітив, що деякі кельнери тим пихатіші у ставленні до клієнта, чим менше вимогливий він до них. Вони уражені своєрідним мазохізмом і жах як люблять авторитетні розпорядження і вередливі забаганки. Мій офіціант належав саме до цієї категорії. Поки я замовляв, він тільки переступав з ноги на ногу, захоплено повторюючи «так, пане», «зрозуміло, пане», і, здавалося, ледве стримувався, щоб не відкозиряти. Але я не переборщував. Надмірності завжди призводять до протилежних наслідків.
Поки я вибирав багату закуску, Моранді випив другу порцію чінзано, а коли кельнер приніс мені м'ясо, замовив третю. Невдовзі з'явився й несподіваний десерт: приятелька Моранді, та сама, яку я бачив на фотознімку. Обоє за моєю спиною обмінялися звичайними привітаннями, після чого кавалер стиха зауважив своїй дамі за спізнення.
— Від цього ти тільки виграв, — незворушно відказала вона. — Випив зайву склянку чінзано.
Почулася нова репліка, і знову голос дами:
— Чінзано не хочу! Замов мені мартіні!
Розмова була досить елементарна, щоб її міг зрозуміти навіть такий іноземець, як я, і доволі нецікава, аби варто було її переказувати. З одного боку — спека, кравчиня, манікюрниця, а з другого — несформульовані, але ясно вловимі сумніви Моранді щодо способу, в який дама згаяла свій час.
Немов для того, щоб змінити тему, жінка запитала:
— Коли ти ідеш?
На жаль, Моранді промимрив якусь ухильну відповідь. А тоді, в свою чергу, запитав:
— Повечеряємо?
— Тільки не тут! Я хочу в «Ексельсіор».
— Та ну, не хочеться мені їхати аж на Лідо, — кисло заперечив кавалер.
Врешті вони подалися таки в «Ексельсіор». Коли проходили повз мій стіл, я проникливо оглянув обох. Цікаве видовисько. Поволі доїв котлету й гарнір, що прикрашав її.
— Чи добра страва, пане? — догідливо запитав кельнер.
Я поблажливо кивнув, аби не розбещувати його надміру. Потім випив каву, розрахувався й устав. Більше тут нема чого чекати. Постою на пристані коло Палацу Дожів, звідки відходять катери на Лідо. І куди повертаються.
________Відомості з підслуханої в «Сирені» розмови були надто скупі й невизначені, але вони містили одне раціональне зерно: попереду подорож. Ця деталь, пов'язана з тим, що розповідав мені Любо про часті поїздки Моранді до Женеви, примусила мене наступного ранку податися на вокзал і уважно вивчити розклад. Єдиним прямим сполученням Венеція — Лозанна — Женева був швидкий пообідній поїзд. Є, одначе, й інші варіанти — з пересадкою в Мілані. Логічно припустити, що ділова людина, яка подорожує часто й у справах, користуватиметься найшвидшим і прямим сполученням, яке не перешкоджатиме її робочому дню. Хоча, звісно, діловій людині може заманутися поїхати і в Мілан…