Я вже вдруге вивчав парфумні витвори Жака Фата і Крістіана Діора, коли вікно зачинили. Невдовзі Анна Ферарі вийшла з дому. Вона була у світло-синій лляній сукні, досить короткій і досить вузькій, щоб не приховувати нічого, гідного уваги. Жінка пройшла повз мене, похитуючи стегнами, і, не глянувши на мене, поволі рушила вздовж вітрини. Ці вітрини вона, певно, розглядала двічі на день, але це не заважало їй зупинятися там і тут з непідробним інтересом. «її не важко купити», — говорив Любо. Це ще не так страшно. Особливо коли продажна особа така зваблива зовні. Не висока й не низька, не товста і не худа, жінка, яка йшла попереду, привертала увагу не тільки гармонією пропорцій, але і дисгармонією — особливо розмірами свого бюста. Вона, мабуть, до краю переконана, що на неї весь час дивляться, тому навіть коли роздивлялась на вітрини, не забувала прибирати таких поз, які підкреслювали б найістотніші обриси її будови.
Ферарі пройшла повз крамницю одягу й зупинилася перед вітриною з прикрасами. Я наблизився й також став. Жінка й не глянула на мене, втупивши очі у перстень з великим топазом.
— Зовсім непоганий аметист, — зауважив я неголосно, немов сам до себе.
— Топаз набагато кращий, — майже автоматично відказала жінка і лише тоді глянула на мене.
Я хотів щось сказати, але в цю мить почув за спиною привітний чоловічий голос:
— Анно!
На що дама відповіла так само привітно:
— Маріо!
Маріо ступив уперед і невимушено обняв Анну за стан, але вона для годиться відвела його руку, й обоє з-під самого мого носа подалися вулицею й стали на розі, жваво розмовляючи.
Я відразу зайшов до крамниці, показав на перстень з топазом і діловито запитав:
— Скільки?
Продавець не поспішаючи вийняв прикрасу і заходився докладно описувати її якості.
— Скільки? — повторив я. — Можу запізнитися на поїзд. Я від'їжджаю.
Торговець підняв перстень до світла, так, щоб я краще бачив гру каменя, і назвав майже астрономічну ціну.
— Шкода, — одказав я й повернувся до дверей.
За дві хвилини я вийшов з крамниці, заплативши половину названої суми. Дами й кавалера на розі не було. Я прискорив крок і помітив світло-синю постать удалині, біля площі Святого Марка. Жінка була сама. Я наздогнав її на майдані вже тоді, коли вона сиділа за столиком біля кафе.
— Чи не міг би я запропонувати вам дещо?
Вона підвела очі й подивилася на мене без тіні симпатії.
— Знову ви?
— Авжеж. Чи не міг би я…
Жінка невдоволено відповіла:
— Просто не можна позбутися нахаб. Ледве одшила одного, так на тобі, другий.
Я зібрався був заперечити, що, мовляв, зовсім не такий, як перший, коли почув ззаду новий радісний вигук:
— Добридень, Анно!
— Нарешті! — озвалася вона.
З цього можна було зробити висновок, що новий кавалер є саме той, на кого вона чекала. Це був молодий смаглявий красень з кремезними плечима, одначе мої теж нівроку. Він вдовольнився тим, що зміряв мене зневажливим поглядом і вмостився на вільний стілець. Я сів до сусіднього столика за спиною кавалера, щоб можна було споглядати Анну непомітно для Аполлона. Потім замовив собі мартіні й спрямував до дами ніжний погляд.
Вона була захоплена якоюсь розмовою з красенем і хоч удавала, що не помічає мене, проте дуже добре мене бачила, а наявність у кафе ще одного залицяльника, очевидно, не була їй неприємна, всупереч удаваній досаді.
Я випив мартіні, потім з нудьги вийняв оксамитну коробку з перснем і став недбало роздивлятися його. Він був справді красивий і незвичайний за розміром і тепер при денному світлі видавався ще привабливіший. Привабливішим для дами за сусіднім столиком, звісно. З моменту появи персня Анну охопив дедалі зростаючий неспокій. Спочатку крадькома, а тоді вже зовсім відверто, через плече свого кавалера, кидала вона зацікавлені погляди на прикрасу. Розмова між ними не в'язалася. Точніше, йшла у небажаному для красеня напрямку, наскільки я міг судити з окремих реплік.