— Хочу, щоб ти був милий зі мною. Хочу, щоб ти часто робив мені подарунки…
________Подарунки? А чого ж. Аби тільки в межах розумного. Будь-яка операція завжди пов'язана з витратами. Важливо тільки, щоб була варта витрат. Анна вважає, що з моєї точки зору виграшем є принади жіночого тіла, я ж дотримуюсь іншої думки.
Слід відзначити як підбадьорливий факт, що ми обоє виявили поміркованість у своїх апетитах. Анні, хоча вона й твердила, начебто їй двадцять п'ять, насправді було під тридцять, і життєвий досвід, певно, навчив її не вимагати більше, ніж їй можуть дати, і не зловживати несподіваним зв'язком. Що ж до мене, то я теж маю певний досвід. Тому тільки через три дні я здалеку торкнувся теми.
Протягом тих трьох днів ми каталися до Лідо, вилежували на пляжах, обідали в дорогих ресторанах, танцювали під сузір'ям паркової ілюмінації, двічі ходили в кіно і кілька разів, — що коштувало значно дорожче, — в магазини жіночої білизни і готового одягу. Саме жіноча білизна дала привід наблизитися до теми.
Ми зробили покупки зразу по обіді, повертаючися з ресторану, й оскільки сонце пекло нестерпно, пішли до Анни. Стоячи серед купи коробок, вона, роздягнена, приміряла подарунки перед дзеркалом, а я курив, розлігшись на дивані, намагався дивитися на білу фіранку, що її напинав вітерець, і уникати сектора біля дзеркала.
— Ти навіть не сказав, яка білизна найбільше мені пасує! — вередливо проказала Анна, засмучена моєю неувагою.
— Усе пасує. Тобі все пасує. Гадаю тільки, що твій друг не дуже дбає про твій гардероб.
— Нема чого гадати. Так воно і є.
— В такому разі не розумію, чого ти його терпиш. Певно, настільки закохана, що…
Я замовк, неначе тамуючи раптовий спалах ревнощів.
— Закохана? — неголосно і м'яко засміялася Анна.
— Тоді взагалі я нічого не розумію. Може, я дурень, але не розумію.
— Ох, усі чоловіки однакові, — зітхнула Анна, розстібаючи мереживний бюстгальтер, щоб приміряти наступний. — Ці ревнощі безперервно роз'їдають вам нутро. Коли два роки тому я познайомилася з Моранді, він мав багато грошей. А тепер уже не має. Невже це так складно?
— Він змінив фах, чи що?
— Нічого не міняв. Але тоді їздив за кордон і йому більше платили. А тепер уже не їздить і одержує менше.
Вона замовкла, роздратована цією розмовою, і цілком зайнялась білизною. Я знову дивився на білі фіранки. На сьогодні досить.
Через два дні, після наступної спустошливої мандрівки по Мерчеріа, Анна знову товклась біля дзеркала у щойно купленій сукні із сірих мережив.
— Чи до лиця мені? — запитала вона, прибравши якусь журнальну позу.
— Звичайно. Тобі до лиця тільки дорогі речі.
— Ось цього Моранді й не розуміє, — проказала жінка, набравши нової пози.
— Може, й ти цього зовсім не розумієш. Інакше не трималася б так свого Моранді.
— Він, бідолаха, робить для мене все, що може, — поблажливо відказала Анна.
— Тобто бреше тобі, скільки може. Тоді, мовляв, одержував, а зараз не одержує. І ти йому віриш.
Жінка обернулася й подивилася на мене з досадою. Я незворушно курив, лежачи на дивані.
— Не вірю, а знаю. Тоді він одержував купу грошей за відрядження, а тепер справді не їздить у відрядження.
— Гаразд, гаразд! Це твоє діло, — сказав я заспокійливо. — Тільки не забувай, що і я працюю в торгівлі. Жодне підприємство не дає на відрядження більше, ніж потрібно на дорожні витрати. Якщо Моранді раніше мав гроші, певно, має їх і зараз. Але… щедрість зменшується із послабленням почуттів.
— Дурниці! — тупнула ногою Анна. — Моранді марить мною. Марить, розумієш? Іноді просто бісить мене своїми ревнощами. Коли б він міг бути щедрим у міру своїх почуттів, то мусив би мене озолотити. Тільки от не може…
— Ясно! Нема більше відряджень, — відповідав я насмішкувато, пустивши під стелю цівку диму.
— Саме так! — одрубала Анна, розгнівана моєю настирливістю. — Бо його відрядження були незвичайні. Він їздив по той бік «залізної завіси»… Ясно тобі?
Мені було ясно, звичайно, але я продовжував удавати ображеного й дратував жінку, щоб змусити її виказати все, що знає.
— Може, так воно і є, — погодився я нарешті з ноткою недовіри. — Але тоді не розумію, чого ти ще ждеш від цього чоловіка.
— Нічого не жду. Просто почуваю себе його боржницею. Коли Моранді знайшов мене два роки тому, я працювала манекенницею у третьорядному ательє і моєї платні ледве вистачало на панчохи та бутерброди.
— Гаразд, гаразд.