А тут із-за діброви
До замку їде Граф, спізнившися на лови.
Відомо вже було, що він не міг щораз
Прибути в певний день і визначений час
І спізнювався скрізь; отож заспав і нині.
Примітив, що ловці помчали по долині, —
І вчвал жене коня, англійський аж сурдут
По вітру віється. Позаду там і тут
За ним прислужники у шароварах білих,
В коротких одягах, в капелюхах безкрилих,
Що кожен, як грибок, лиш тім’я укрива:
Цих слуг жокеями з-англійська назива Господар.
На ходу свої підвівши очі,
Він замок поміча і роздивитись хоче:
Ніколи зранку ще його не оглядав.
Став та й дивується, неначе не пізнав,
Так ранок одсвіжив, одмолодив ці мури,
Каміння золотом обсипавши похмуре.
Ось вежа піднеслась висока, мов стріла,
Що знизу мла її ранкова обняла;
Он дах поблискує барвистими огнями,
І промінь грається останніми шибками,
Ще не побитими. Весь низ туман поняв
І виломи й дірки від ока заховав.
Мисливські вигуки, ударившись об стіни,
Тремтять і гомонять, мов ожили руїни,
Немов залюднено давно порожній дім
І знову він гримить у бенкеті гучнім.
Граф полюбляв чудні видовища й пригоди
Звав романтичністю. Казав, що є з природи
Романтиком і сам. Та й справді, був дивак:
Не раз, полюючи, забуде про собак,
Що гонять звірину, коня зненацька спинить,
І в небо дивиться, і смутно погляд мінить,
Як кіт, побачивши на сосні горобців.
Частенько по полях самотньо він ходив
Без зброї, без хортів, а то блукав по гаї,
Як рекрут, що з війни наосліп утікає.
Або над річкою було собі стоїть
Як чапля, що за раз хотіла б половить
Всю рибу у воді. Були ці дивні штуки —
Як дехто гомонів — з великої науки.
Граф шану мав, однак, серед усіх краян:
Гостинний багатій, старого роду пан,
Був добрий до селян — і до євреїв добрий.
Він їхав повагом, вдивляючися в обрій,
І замок розглядав уважно з-під руки.
Враз вийняв олівця, розгортує листки
І взявся рисувать тонке сплетіння ліній.
Аж чується хода у тишині пустинній:
То другий споглядач іде із-за стіни,
На замок дивиться, понуро-мовчазний, —
А руки в кишенях. То на проходці ранній
Гервазій був, слуга горешківський останній.
Високий, ніби стовп, широкий, кремезний,
Сивоголовий дід, — він, силою міцний,
Колись між шляхтою був перший верховода.
Та з часу, як страшна лучилася пригода
І з кулі вражої властитель замка вмер, —
Змінив удачу він. Ніхто не чув тепер
Ні дотепів його, ні сміху голосного,
І всі бенкети йшли без нього й не про нього.
Носив горешківську ліврею цілий вік:
Хоч колір первісний давно з лівреї зник,
Та вишиті герби на ньому скрізь рясніли —
Півкозиці,- тому сусіди й охрестили
Його Півкозицем за давніх ще часів.
«Мопанку» — промовлять частенько він любив,
І звідси прізвисько пішло йому: Мопанку.
За молодечих літ на сеймах чи при жбанку
Мечем він ворога, як на капусту, сік, —
І сам Рубакою себе взивать навик.
Ще часом назвище йому давали Шрама:
Була на лисині йому при ямі яма.
Він титул Ключника з повагою носив.
Хоч в домі не було дверей, не то замків, —
Ключі при поясі щораз, однак, бриніли:
Таки він притулив, усі зібравши сили,
Дверей щось зо двоє; щодня їх одмикав
І з того радощі собі єдині мав.
В покої замковім він мешкав самотинно,
Хоч Граф запрошував старенького гостинно
До нього перейти на тихий відпочин:
Бач, тільки дишучи повітрям цих руїн,