КНИГА П'ЯТА
КОЛОТНЕЧА
Теліменині плани мисливські. Садівниця вибирається на великий світ і слухає опікунчиної науки. Стрільці повертаються. Тадеуш безмірно здивований. Друга зустріч у Храмі Мрій і згода, влаштована за допомогою комашні. При столі мова йде про полювання. Недокінчена повість Войського про Рейтана та князя Денасова. Угода між мисливцями, також недокінчена. Поява з ключем. Колотнеча. Граф та Гервазій провадять воєнну нараду.
Пан Войський, у бору кінчивши славні лови,
Назад вертається. Та полювання нове
У Телімениній уяві вже росте.
Вона, в самотині чекаючи гостей,
Міркує, в роздумі на грудях руки склавши,
Як полонити їй Тадеуша назавше
І Графа разом з тим. Граф — хлопець молодий,
Пан з діда-прадіда, на вдачу запальний,
Уже закоханий, хоч, може, й не глибоко…
Та як на шлюб його стороннє гляне око —
Із нею, з панною старіших трохи літ?
Що сам він здумає? Що скаже людський світ?
Отак міркуючи, на пальчиках підходить
Спитати дзеркала, чи й досі сила вроди
Ще може брать серця у свій ласкавий бран:
То перса відкрива, то вигинає стан, —
Зітхнула глибоко і опустила очі…
Так! Граф великий пан! Він, може, й не захоче
Із нею братися… Та ще до того він
Не дуже пристрасний, напевно, бо блондин.
Тадеуш! О, дитя, наївне у коханні,
Що вперше віддає невинне серце панні!
Аби лишень його мерщій до рук прибрать!
Та й свій обов'язок він мусить пам’ятать…
Відомо: молодий думками зрадливіший,
Та в серці має стид і за старих чесніший;
Тій довго вдячний він, що ніжність, і любов,
І перші пестощі уперше в ній найшов.
Так учта, хоч яка непишна та убога,
Сповняє радістю та щастям молодого,
А старший, хоч і п’є відстояне вино, —
Як воду розлива, бо збридилось воно!
Багата досвідом, у мудрощах дозріла,
Так обмірковує вона поважне діло —
І на Тадеуші кінчає вибір свій.
А люди? Родичі? Та світ хіба малий?
Хіба не можна їм поїхать до столиці, —
Бо треба ж хлопцеві до світу приучиться,
І вдачу виховать, і розуму набрать!
Нарешті — треба жить, та радощів зазнать,
Та випить любощів по вінця повний кубок!
І усміх радісний зліта з рожевих губок…
А потім — знову тінь лягає на чоло:
Зненацька щось нове на думку їй прийшло.
Як бути з Графом їй, не вирішено й досі!
Чи не підсунути йому тихенько Зосю?
І роду славного, і мила, ніби квіт!
Таки пора її виводити у світ!
У домі Графовім була б затишна гавань
По бурях життьових, після одважних плавань…
Аби як слід його зуміти залюбить,
А там і чесний шлюб! У них би можна й жить,
Давати молодим на старості поради.
Таке намисливши, вона гукнула з саду
Свою годованку, що з ситом у руках
Стояла, схована в квітках та бур’янах,
І годувала дріб. До неї кури бігли,
Б’ючися за зерно добірне та достигле,
В коралях-гребінцях їх рицарі-півні,
Барвисті павичі, індики голосні
І ніжні голуби, що, наче сніг сріблистий,
З-під неба падали. Увесь цей круг барвистий,