Поволі з вогкого і сірого туману
Виходив досвіток. Та не сіяв рум’яно
День, наближаючись, а жмурився, сліпий.
Скрізь нависала мла, як миршаві снопи
На хаті вбогого литвина. Сонце встало,
Та йшло невесело, мов ідучи дрімало.
За прикладом небес заспала і земля;
Нерано череда виходила в поля
І спізнених зайців зненацька заставала
За пізнім сніданням: вони ще не вертали
В гаї, де спочивок щоденний їх чекав.
Розбившись парами, серед високих трав
То гризли корінці, то зілля соковите,
Дозвілля милого бажаючи зажити
В тумані ранньому, — аж крики пастухів
Дали пізнати їм, що день уже наспів.
І в лісі тишина. Пробуджена пташинка,
Замість виспівувать по-ранішньому дзвінко,
Погляне на смутний, похмурий небосхил
І, скинувши росу з тяжких намоклих крил,
Ховає голову й дрімає, як недужа.
Серед полявини, де морщиться калюжа,
Лелека походжа і сумно клекотить,
Та зграя вороння, що вже давно не спить,
На копах сидячи, розмови довгі точить:
Негоди та дощі розмови ті пророчать.
Уже піснями жниць бринить пшеничний лан,
Але й пісні тяжкі і тьмяні, як туман:
Ні відгуку на них, ані луни немає.
Серед отави ключ косарський виступає,
Що ручку перейде, то й плещуть молотки.
Людей не бачити, і тільки дзвін тонкий
Нагадує, що йде у полі косовиця.
Старенький економ, прилігши під копицю,
Страшенно нудиться і погляд а на шлях.
Щось дивне робиться у нього на очах,
Цікаві видива щохвилі виникають:
То хлопські там вози, як вихор, пролітають,
То бричка шляхтича гуркоче, ніби грім,
То вершник на коні промчиться воронім,
Людей дивуючи одважною їздою.
Усі спішать кудись, немов на гасло бою.
Що ж діється ото? Підвівся економ,
Хотів спитатися, махає рукавом,
Кричить, перебіга, нарешті взявся лаять…
Але байдуже всі, як тіні, пробігають
Повз нього… Хто? Куди? І навіть — диво з див —
Крізь кінську тупітню бряжчання палашів
Чутно. Це все його і тішить, і дивує.
Ну що, як для Литви визволення віщує
Цей рух? Так ось коли до зброї взятись варт!
(Бо вже на всіх устах Домбровський, Бонапарт,
Французи і війна ходили, хоч і потай).
До двору економ, бо що вже там робота,
Як на нечувані заноситься діла!
Журба Сопліцівку понура облягла.
Не раді всі були вчорашній колотнечі,
І навіть голоси примовкли молодечі.
Даремно панночок скликали ворожить,
Мужчин — у карти грать! Той у кутку сидить
І люльку смокче. Той у вікна позирає…
Жіноцтво стишилось і мовчки вишиває, —
А навіть мухи сплять. Тож Войський, злий на всіх
(Мовчанки зносить він, як знаємо, не міг),
Пішов до челяді: принаймні кухарі там
Картали кухтиків, і голосом сердитим
Кричала ключниця дбайлива на дівчат.
Там на рожнах низки індиків та курчат
Крутились… Войського це втішило помалу,
І мрії неясні його заколихали.
Судця ще з досвітку писав якісь листи,
Замкнувшись на замок. Протазій їх нести
Кудись повинен був, бо ждав на призьбі дому.
Нарешті сказано з'явитися старому —
І урочистий дав Суддя йому позов
На Графа, що людей образити прийшов
У домі їхньому, на Ключника, що криком,
Грізьбою, бійкою та бешкетом великим
Порушив хатній лад і добрий супокій,
І, врешті, на обох, що справі судовій
Зламали течію, зневажили господу
І дому чесному вчинили глум і шкоду.
Позов належало сьогодні ж дать до рук.
Протазій, як почув для серця любий звук,
І руку, й слух простяг, увесь уваги повен.
Здавалось, у танець од радості б пішов він,
Але з належною повагою стояв
І тільки зір йому як молодий блищав.
Згадав він ті літа, коли носив позови,
І хоч не раз за те ображені панове
Давали стусани, — та плачено ж не раз
Червінці! Так жовнір, що свій старечий час
В шпиталі тихому, каліка, доживає,
Як військова сурма на вулиці заграє,
На ліжку схопиться і голосно кричить
Спросоння: «Гей, війна! Ану, до зброї вмить!»
І так зашкутильга на дерев’янці скоро,
Що вернуть молоді його насилу з двору.