Выбрать главу
Протазій за листа — і кинувся мерщій Приготуватися, вдягти возненський стрій, Та тільки не жупан: то вже парадні шати, Для суду. В одязі такому мандрувати Незручно. Каптанець одяг короткий він, Що можна з гудзиків спустити до колін, А можна й скоротить; рейтузи темно-сині І шапку, що її при дощовій годині Натягують до пліч, а сонячного дня Вгорі зав’язують. Не сів він на коня, А пішки вирушив узенькими стежками. Крадуться так, бува, шпиги перед боями. Пішов, не гаючись, — і добре, що пішов. Бо запечалитись йому прийшлось бй знов: Ксьондз Робак налетів, як сокіл, до Сопліци І крикнув: «Судіє! Ну, та уже сестриця, Та Телімена! Стид і горе для сім’ї!.. Вертихвістка! Ох, я таки б провчив її! Як Зосю Яцькові доводилось оддати Комусь, хто б доглядав її, як рідна мати, Щоб гідно виросла і чесною була, — Про Телімену скрізь ішла тоді хвала, — І їй він доручив дівчатка виховання. Аж бачу, щось таке тут каламутить пані: Либонь, Тадеуша звела уже з ума, Та й Графа ніби теж. Чи, може, з обома Снує якийсь роман? Що з того може бути, Мл легко можемо сказати ї збагнути: Підуть пересуди, почнеться поговір, Неслава почорнить Сопліцин чесний двір. Тож ми подумаймо, як запобігти цьому І як вертихвістку нам вислати із дому, Щоб двох цих юнаків не призвела до звад, Щоб у господу цю вернувся добрий лад!» Суддя озвався вмить, почервонівши з палу:
«Який до біса лад! Його вже ми порвали, І іншим способом шукатимемо прав!» «Де ж розум дівся? — ксьондз ту мову обірвав. — Де ваші голови? Які ще знову чвари?» «Тут не моя вина, і Графа до покари Потягне вищий суд. Він з Ключником своїм — Обидва ледарі — свавольством та дурним Розбоєм призвели до сварки й колотнечі. Ну, суд розсудить нас!.. Хотів би я, до речі, Щоб бачив панотець, що вчора при столі У замку сталося…» «Які-бо духи злі Тягли у замок вас? В руїни ті пощо ви, Як миші до нори, залазите, панове? Знов звада, господи, і знов у замку тім… Ні, годі! І нога моя не буде в нім!.. Ну, як же то було? Це ж треба заладнати, Бо доки будете дурниці витівати, А я — дивитися? Я для важніших справ Приїхав». «Заладнать? І я б дозволить мав На ногу наступить — та ще й сидів би тихо? Панотче! З радою такою йдіть до лиха! Погляньте-но: чернець, що в дім чужий заліз, Ще й суне носа скрізь!.. А що мені той ніс?… Де ж пак! Іще й навча в подяку за гостину! Ні, отче! Слів своїх на вітер я не кину! Сопліца — заладнать? Сопліца — йти на мир? Наш рід не знав ганьби і (вір або не вір) Ні в кого не прохав ні ласки, ні поради… Хто зачіпав Сопліц, той був життю не радий. Процес — так виграти, хоч за найдовший час! Вже й так я був дурний, що, слухавшися вас, Суди відтягував і не доводив краю. Тепер не раджусь я — і що чинити, знаю, Хоч би десятки тут крутилися ченців. — І, розлютований, ногами тупотів. — Чи так, а чи не так, а за вчорашній вчинок Хоч перепросини, хоч смертний поєдинок!» «А що, як Яцькові дадуть про цеє знать? Та з горя ж він умре! Вам треба б пам’ятать, Що лиха тут колись Сопліци наробили… Ті речі згадувать немає, друже, сили! Майно горешківське, як знає пан і сам, До рук дісталося по Тарговиці вам, — А Яцек, чуючи тяжку свою провину Перед Горешками, із дому їх дитину, Сирітку Зосю взяв… і марив, що колись, Щоб давні дві сім’ї по-дружньому зжились, Її з Тадеушем у пару поєднає…» «До лиха! Що мене у тім обходить має! — Суддя розгнівався. — Аякже! Яцек! Брат! Та я й не знав його! Багато літ назад Він жив тут гультяєм по власній п’яній волі, А я тоді навчавсь у єзуїтській школі… Дали добра мені — чому я мав не брать? А Зосю я хіба зрікався годувать, Любить, виховувать і як про рідну дбати? Та Граф — ну, що мені до того графеняти? Ви про Горешків тут розсипали жалі, А він — десята їм вода на киселі! І з мене глузувать!.. І я йому простити!..» «Ох, брате, — мовив ксьондз розважно й сумовито, — Зміркуймо: Яцек мав до війська сина дать До польського. Тепер велів йому сказать, Щоб жив удома він. Яка тому причина? Рукою певною веде свого він сина До вірної мети, отчизні на користь… Пора уже, пора ознаймувати вість,