Выбрать главу
Пішла на Рикова. Тим часом посланця До нього засила і каже зброю скласти, Щоб не було стрільцям страшнішої напасті, Щоб не лягли усі!.. Та бравий капітан Охоти аж ніяк не мав оддаться в бран. «До зброї!» — крикнув він, і довгі карабіни Звелися, як один. «Ціляйся!» — знову лине Наказ — і порядом всі блиснули стволи. «Огню!» — і постріли громами загули, І лава москалів чудним здається плазом, Що лап десятками ворушить раз за разом, І все змішалося, втопаючи в диму. Щоправда (спирт міцний виною був тому), Багато хибили, — та впало два з Матвіїв З тяжкими ранами; один з Бартоломіїв Поліг, улучений зненацька у чоло… Рушниць на кожного у шляхти не було, І відстрілятися вони не мали сили… З шаблями кинутись молодші з них хотіли, — Та нерозважності перечили старі. Йде відступ. Дзенькіт куль по цілому дворі, По шибах домових… Підбіг Тадеуш звідти (З наказу Судії жіноцтво боронити Він мусив злякане у глибині кімнат, Хоча давно б уже і сам до бою рад). За ним, побачивши, що шляхта в лютім горі, Із карабелею вельможний Підкоморій (Бо Томаш дав-таки йому нарешті бронь). Він груди підставля одважно під огонь, З'єднавши вояків і ставши на чолі їх… Знов мати не одна заплаче по Матвіях, І Бритву ранено, і Вільбик неживий… Ксьондз Робак надійшов, за ним старий Матвій, Дають знак відступу. Жовніри з того знаку
Радіють, — і велить в останню йти атаку Одважний капітан, командує: «В штики!» Шум, крики, брязк рушниць, камінний крок тяжкий І шляхта відступа, одстрілюючись. Риков Суддю віддатися, зложити бронь закликав, «А ні,- додав, — звелю тобі спалити дім!» «Пали! — Суддя на те. — Тебе спечу я в нім!» Стара Сопліцівко! Коли ще дім твій цілий І світять крізь гілля високі стіни білі, — Благословляючи, там згадують не раз Коновку: він його в той небезпечний час Од смерті врятував. Спочатку у тривозі, Коновка, хоч найшов свою рушницю в возі, У битві участі великої не брав: Не певний був себе, як потім сам казав, Бо вірної руки не мав він натщесерце. Та, спирту в присінку надибавши відерце, Хильнув без роздуму — і зразу мов ожив. Тоді з рушницею поліз до бур’янів, Сакові давши знак до нього приєднатись. Сак, хоч із Зосею не довелось побратись, Од вражих нападів їй боронив поріг: Хоча й погорд же ний, за неї вмерти міг. Тим часом єгері лютують і плюндрують, І домові пожар, і шляхті смерть готують! Коновка виміряв — і кулі, наче град, Сипнули на страшний мундирів синіх ряд. Ударив Сак тоді із другої рушниці, І загула земля, неначе в громовицю. Не знаючи, відкіль така напасть іде І заховалася ворожа сила де, Тут Риков-капітан жовнірів іззива І троєкутником шикує їх під тином. Учасно догадав, бо із загоном кінним Граф наближається: сторожа, що була Круг замка, злякано не знать куди втекла Під час баталії. Жокеям давши зброю, Не їде Граф — летить крилатою стрілою, З мечем, піднесеним зважливо у руці. Те Риков бачивши, здригнувся. «Молодці! — Віддав команду він. — Огню півбатальйоном!» Рушниці блиснули огнем своїм червоним, Три впало ранених, під Графом кінь упав, — Граф скочив… Ключника болючий жах пойняв: Жовніри міряють в горешківську дитину (Хоча й не по мечу — жіночого коліна)… Ксьондз Робак кинувся і Графа затулив… На нього стрілено… Він крикнув: «До тинів, Братове, сходьтеся! Не тратьте й кулі марно!» Тадеуш зрозумів команду цю прегарно: Він за криницею сховався. Відтіля Що тільки вистрелить — одразу поціля (Тверезий та й митець не будь-який стріляти!). Частіше падали старшини, не солдати: Було по одягу здалека видно їх… Сержанта ранено, один фельдфебель ліг, І другий падає… Розгнівавшися, Риков Майора п'яного до бачності закликав: «Коли триватиме, майоре, довше так — Усю старшину нам поб’є отой поляк!» Плут до Тадеуша здаля тоді промовив: «Не честь для рицаря вдаватися до сховів! Одверто битися — вояцький заповіт, А не ховатися, як боягуз, за пліт!» «Майоре! В рицарство у ваше б я повірив, — Почулась відповідь, — та нащо ж за жовнірів