Пан Тадеуш

Пішла на Рикова. Тим часом посланця
До нього засила і каже зброю скласти,
Щоб не було стрільцям страшнішої напасті,
Щоб не лягли усі!.. Та бравий капітан
Охоти аж ніяк не мав оддаться в бран.
«До зброї!» — крикнув він, і довгі карабіни
Звелися, як один. «Ціляйся!» — знову лине
Наказ — і порядом всі блиснули стволи.
«Огню!» — і постріли громами загули,
І лава москалів чудним здається плазом,
Що лап десятками ворушить раз за разом,
І все змішалося, втопаючи в диму.
Щоправда (спирт міцний виною був тому),
Багато хибили, — та впало два з Матвіїв
З тяжкими ранами; один з Бартоломіїв
Поліг, улучений зненацька у чоло…
Рушниць на кожного у шляхти не було,
І відстрілятися вони не мали сили…
З шаблями кинутись молодші з них хотіли, —
Та нерозважності перечили старі.
Йде відступ. Дзенькіт куль по цілому дворі,
По шибах домових… Підбіг Тадеуш звідти
(З наказу Судії жіноцтво боронити
Він мусив злякане у глибині кімнат,
Хоча давно б уже і сам до бою рад).
За ним, побачивши, що шляхта в лютім горі,
Із карабелею вельможний Підкоморій
(Бо Томаш дав-таки йому нарешті бронь).
Він груди підставля одважно під огонь,
З'єднавши вояків і ставши на чолі їх…
Знов мати не одна заплаче по Матвіях,
І Бритву ранено, і Вільбик неживий…
Ксьондз Робак надійшов, за ним старий Матвій,
Дають знак відступу. Жовніри з того знаку
Радіють, — і велить в останню йти атаку
Одважний капітан, командує: «В штики!»
Шум, крики, брязк рушниць, камінний крок тяжкий
І шляхта відступа, одстрілюючись. Риков
Суддю віддатися, зложити бронь закликав,
«А ні,- додав, — звелю тобі спалити дім!»
«Пали! — Суддя на те. — Тебе спечу я в нім!»
Стара Сопліцівко! Коли ще дім твій цілий
І світять крізь гілля високі стіни білі, —
Благословляючи, там згадують не раз
Коновку: він його в той небезпечний час
Од смерті врятував. Спочатку у тривозі,
Коновка, хоч найшов свою рушницю в возі,
У битві участі великої не брав:
Не певний був себе, як потім сам казав,
Бо вірної руки не мав він натщесерце.
Та, спирту в присінку надибавши відерце,
Хильнув без роздуму — і зразу мов ожив.
Тоді з рушницею поліз до бур’янів,
Сакові давши знак до нього приєднатись.
Сак, хоч із Зосею не довелось побратись,
Од вражих нападів їй боронив поріг:
Хоча й погорд же ний, за неї вмерти міг.
Тим часом єгері лютують і плюндрують,
І домові пожар, і шляхті смерть готують!
Коновка виміряв — і кулі, наче град,
Сипнули на страшний мундирів синіх ряд.
Ударив Сак тоді із другої рушниці,
І загула земля, неначе в громовицю.
Не знаючи, відкіль така напасть іде
І заховалася ворожа сила де,
Тут Риков-капітан жовнірів іззива
І троєкутником шикує їх під тином.
Учасно догадав, бо із загоном кінним
Граф наближається: сторожа, що була
Круг замка, злякано не знать куди втекла
Під час баталії. Жокеям давши зброю,
Не їде Граф — летить крилатою стрілою,
З мечем, піднесеним зважливо у руці.
Те Риков бачивши, здригнувся. «Молодці! —
Віддав команду він. — Огню півбатальйоном!»
Рушниці блиснули огнем своїм червоним,
Три впало ранених, під Графом кінь упав, —
Граф скочив… Ключника болючий жах пойняв:
Жовніри міряють в горешківську дитину
(Хоча й не по мечу — жіночого коліна)…
Ксьондз Робак кинувся і Графа затулив…
На нього стрілено… Він крикнув:
«До тинів, Братове, сходьтеся!
Не тратьте й кулі марно!»
Тадеуш зрозумів команду цю прегарно:
Він за криницею сховався. Відтіля
Що тільки вистрелить — одразу поціля
(Тверезий та й митець не будь-який стріляти!).
Частіше падали старшини, не солдати:
Було по одягу здалека видно їх…
Сержанта ранено, один фельдфебель ліг,
І другий падає… Розгнівавшися, Риков
Майора п'яного до бачності закликав:
«Коли триватиме, майоре, довше так —
Усю старшину нам поб’є отой поляк!»
Плут до Тадеуша здаля тоді промовив:
«Не честь для рицаря вдаватися до сховів!
Одверто битися — вояцький заповіт,
А не ховатися, як боягуз, за пліт!»
«Майоре! В рицарство у ваше б я повірив, —
Почулась відповідь, — та нащо ж за жовнірів