Григорій Федорович КвіткаОснов'яненко
Пан Халявський
ЧАСТИНА ПЕРША
Ото лихо, як подивлюся! Далебі, аж дивом дивуєшся, як світ міняється!.. В усьому що не є: і в освіті, і в поводженні, і в смаку, і в політиці, так що не встигнеш придивитися до чогось, глянь – уже знову нове. Ось, приміром, недалеко й ходити, в мого сусіди, в Марка Тихоновича, З дідапрадіда будинок мазали жовтою глиною; отож він і був такий, от і ми всі дивилися, бачили й знали, що він жовтий; коли це – диви! – він узяв та й вибілив його! І став тепер білий, чисто як папір. Хто його знає? А тільки всі сусідки подейкують, чи то не молода невістка – ота, що недавно сина женили, – так чи не вона отаку штуку и гнула? І те могло бути: вона ж бо в пансіоні вчилася – любить усе міняти.
Усі впадають за освітою. Дядечко мій, Хома Лукиянович, – боронь боже, дати одну свічку в кімнату!.. «Сумно мені, голубе, – одразу скаже, – при одній свічі сидіти: і на тому світі насидимось у тьмі; давай більше». Ось і дадуть йому чотири свічки, та по дві в передпокій, та в столову, та сюдитуди, а скільки ж за вечір згорить? Воно ж що чотири свічки, то й фунт. А до чого, навіщо? Мій троюрідний братик, Василь Дмитрович, затіяв собі будинок на дванадцять покоїв та на двадцять вікон. «Не люблю тьми, – каже братик мій. – Як світло, так щоб світло було». Що й казати! Та зимою як? Зайве вікно холодніше, шибок, киту, та й дров більше треба, ніж у затишній – з одним, з двома вікнами – кімнаті. Сусіда мій, Трохим Іванович, жодних іменин та народжень у сім'ї своїй не святкував без плошок та смоляних бочок. «Хай, – каже, – всім буде світло, коли я гуляю…» Воното так, думка гарна! Та, дядечку, братику й сусідонько, полічіть, що у вас на ваші забаганки за рік вийде, от вам і освіта! А якби постародавньому? Перед тобою каганчик, а де нічничок, а то й з другої або третьої кімнати запозичити світла. В кімнатах не вікна, а віконця; та й тих у залі два, три, а в інших по одному. Навіщо бочки й плошки? Була б тільки кухня справна, а там знайдуться щирі поздоровники і побажають стільки, що й на два віки вщерть стане. Так куди там!..
Про освіту й казати годі. Гляньте на всіх наших паничів, що приїжджають на вакації з університету: чи то ж той образ і подоба, як у нас був, батьків їхніх? Де коси, де – стальки, де вистрижений і скуйовджений вержет? Змінилась, змінилась освіта!
Смак також втрачено. Де колишні горілки – червона мастихінна, кардамонна з золотом, імберівка коричнева, зелена? Ще тільки внесуть судничок із шістьома карафами, чи пристойніше його назвати б пляшничок, так по кімнатах піде аромат – істинно аромат, наче й тепер чую. А як станеш пити, то, правду кажу – насолода! Одну вип'єш, – уже на другу тягне. Та, випивши, уст не розведеш: отак і злипнуться. А тепер що? Хоч би й у нашого предводителя… що се за горілка? Зовсім іншого кольору, на смак не така. Про вина й казати нема чого. Добрі канальські, та все ж не той, не колишній смак, що ви зазнавали насолоди, пивши наші наливки! Ні, саме смак змінився!
Політика набрала зовсім іншого напрямку – якщо говорити поштатському, а попростому – змінилася овсі. Перше бувало так: оце святами я й поїду до сусіди, в кого по черзі всі з'їхалися. Входжу, з подригусом уклоняюся всім, та й ну до ручок усіх дам і дівиць підходити, отак як сидять вони в ряд, до знайомих і незнайомих; а яка мені біда, що вона незнайома? Всім роблю честь і стережуся, щоб не пропустити ні одної і тим без наміру не зобидити. Бувало, яка, приїхавши недавно, не встигла теплих рукавичок зняти. Підійдеш по ряду до неї; ось вона смиксмик за рукавичку, рука спітніла, пальці набрякли, рукавичка не злазить, уже ж її й зубами тягне, вже рве, а рукавичка хоч ти що, тактаки не лізе… Бачиш, що бідолашна панночка мучиться, вся спітніла, від конфузії почервоніла, як калина, зглянешся над нею, скажеш: «Не турбуйтеся, добродійко! Однаково, будьте ласкаві й так». І хоч у рукавичку, а зробиш честь – поцілуєш. Тут же, тільки оце посадили тебе за масні пироги, з яких сік так і тече від багатої на масло та сметану приправи, раптом увіходить одна з дочок господарів або й чужа панночка, котрої не було, як я приїхав, і я з нею не бачився (себто не підходив до її руки), то я лишаю пиріг і, що салфетки при сніданні не буває, обтираю свій замаслений і засметанений рот носовою хусточкою, а якщо забув її дома, то долонею й підходжу до ручки нової панночки. Не дай боже кого пропустити! Одразу прозвуть пихатим. Воно ж таки й почтиво, політика того вимагає, а тепер і політика змінилася!
Став секретарювати в нашому земському суді молодик з канцеляристів цивільної палати; хоч би там що, а губернський секретар. Отож, як потрібну людину, ми давай його запрошувати. На першому з'їзді, ото в Тимофія Васильовича… ні, брешу, – в Петра Степановича – дивимося – він увіходить… Тожбо то й жаль бере! Росту й статури порядної, трохи накульгує, проте в бланшевих китайкових широких штанах; камізелька з червоної аладжі, в білій – добре зібраній – маніжці; блискучі перлові на ній ґудзички й шпилька з парсуною мухи – звичайної, але так натурально зробленої, наче оце вона жива прилетіла й сіла; сюртучок на ньому блакитного камлоту, гарно пошитий, нарозхрист; з усього видно, що сей чоловік бував у губернському місті серед луччих людей. Стривайте, до чого се я згадав його?..
Ага! І ось така людина ввійшла меж нас і… кив, кив головою на всі сторони – і сів собі на першому, що трапився йому, стільці, не давши господареві й припросити себе, щоб сів. Не забудьте, що тут було дам та дівиць десь двадцять з лишком, і багато йому вже знайомих, а він ані до жодної не підійшов. Як не вірите, – спитайте в тих, що там були, всі вам те ж саме скажуть. Так ось – теперішня політика в губернських містах!.. Що ж? Сього ще мало. На нього дивлячись, і наша молодь його слідом іде, і хоч ти розрекомендуй, що се, мовляв, моя дружина, а се, мов, мої дочки, – хоч би там що! Підійде до самого носа господині і бачить же, що вона зняла вже рукавичку й, либонь, руку простягнула, – ні! Він кивне головою – та й по всьому! Бідні наші панночки! Хоч цілий день просидить у рукавичках, ніхто не потурбує! От тобі й політика.
А поводження?.. О! Поводження вивелося… Я на все буду вам, – як висловлюється мій старший онук, – буду подавати факти. Обідав я в губернському місті в мого давнього приятеля, що живе там, а може, й ви його знаєте, – Йосипа Дмитровича… І що ж? За весь обід хоч би раз устав, та обійшов гостей, та припросив, щоб більше їли й пили; і коли правду казати, так і тих, що коло нього сиділи, не просив об тім, сам же їв пресправно. Перше, бувало, коли в нього обідають гості, то він і не присяде, все обходить та, знай, припрошує; і се з'їж, і того підсип, і сього випий. Одне слово, з душі верне, а він благає, а він підсовує, а він підкладає: обгодує, бувало, й упоїть… Я, тепер сидячи в нього за обідом, сподіваючись колишнього поводження, з деякими стравами й чарками пасував, жду: ось господар устане, підійде, припросить… Де там! А через те й устав, добретаки зголоднівши. Надалі такий не буду. Поставив собі за правило: що подають, – їм і п'ю, не дожидаючи, щоб господар просив, і завсіди вдоволений. А що треба приладновуватися до звичаїв світу, або, – як кажуть онуки, – йти за віком, то і я, порадившися з жінкою, скасував і в себе всяке поводження. На нас дивлячись, і в сусід його скасовано. Пішли нові звичаї.
А чи не за наших днів світ став мінятися? Де там!.. Сімдесят літ живу на світі й скільки бачив змін! Матінко моя!..
Якосьто ми з жінкою погиргалися. Залишившись на самоті в своєму кабінеті, я вдався в меланхолію і став порівнювати, як то бувало перше й як воно йде тепер, як поводилися мій батенько з матінкою, як вони були їм покірні і як, навпаки, живу я, син їхній, з своєю жінкою, і вже не вона мені, а я їй скоряюся. Се затягло мене в глибину бувальців життя мого; віддавшись спогадам і порівнюючи минуле з давноминулим, а теперішнє з усім, що було давнім, я побачив велику різницю. Здивування моє підштрикнуло мене викласти все на папері, себто описати найголовніші періоди життя мого й найцікавіші епохи або случаї, що зо мною траплялися.