– А як же ви дізналися, що ви той, хто є зараз, тобто дон Зривко? Як ви стали президентом?
– Та дуже просто. Коли потрапив сюди, то, коли виліз із пляшки на стіл, випадково заблукав у якесь приміщення за цукерницею, яке виявилось центральною виборчою комісією. Заходжу, а мене і питають: «Пане Зривко, ви хотіли б записатись кандидатом?» Я зареєструвався кандидатом, а потім у другому турі мене обрали президентом. Мене обрали тому, що у мене є білий картуз і білочка, а кожний зелений чоловічок приречений на безбарвне одноманітне існування серед старих алкоголіків. А ми з білочкою удвох приходимо тільки до тих, хто досяг просвітлення.
– Он воно як… – Афанасій зніяковів і засмутився. Він раптом зрозумів, наскільки безглуздими були мрії про гастрольну діяльність, концерти і всесвітню славу. Афанасію стало соромно, а потім трагічно, як у Шекспіра в «Королі Лірі», і він заплакав, ображений на долю. Ну, який, який насправді може вийти артист із колишнього санітара «швидкої допомоги»? Хоча номер із сокирою в спині міг би мати успіх, таки так… – Скажіть, пане Зривко, а існують пані Зривко? Тобто чи співіснуєте ви у цьому просторі з жінками?
– Ясна річ, співіснуємо! Але живуть вони окремо і виключно на дні порожніх пляшок із-під контрабандного фальшивого «Мартіні»…
– А як ви думаєте, є якісь спеціальні умови для того, щоб набути такої величі, як ви?
– У тому житті я не мав перспектив, абсолютно. Я мріяв вивчитись на хірурга, проте час ішов, десь я зламався, зупинився в особистому зростанні, згаяв слушні нагоди, а потім щось міняти виявилося пізно. Завжди виникали непереборні обставини, люди, справи, та й не виникало великого бажання, якщо чесно, ті обставини долати. Бо тут краще, друже, набагато краще! Той, хто тут ніколи не бував, той, хто ніколи не відчував цієї неймовірної безвідповідальності, завдяки якій ти можеш послати куди подалі весь світ – нас ніколи не зрозуміють. Це найкраща втеча з усіх, яке тільки вигадало людство. Мандри, наркотики, монастирі – все згасає перед нею. Мені тут гарно, от і все.