– Найголовніше, – відповів лікар, – нізащо не кидай пити. Це запорука успіху. Не піддавайся на провокації, бо прийдеться стати таким, як усі: ходити на роботу, щось робити вдома, розмовляти про політику, одним словом, нудна гидота. Тож якщо прийдеш до мене завтра на справжній прийом, з усім погоджуйся, кайся, обіцяй виправитись, під кінець бажано розплакатись. Це всіх розчулить.
– Окрім тещі!
– Темні сили, нічого не вдієш.
– А ви мене не засадите на дурку?
– Засаджу, бо не маю вибору – питання вирішене там, – нарколог махнув головою вгору.
– Лікарю, я не хочу на дурку!
– Не хочеш на дурку? Ніхто не хоче на дурку. Але як же нам бути? Давай-но зробимо так… – і лікар змовницьки нахилився до вуха Афанасія і щось зашепотів. І чим більше він шепотів, тим світлішали і світлішали їхні обличчя.
На ранок Афанасій прокинувся повний сил і оптимізму. Він відчував у собі забуту давно впевненість і радість – світлу, не каламутну радість нового життя. Він прийняв душ, поголився, надягнув білу сорочку, сірий із відблиском костюм і блакитну – аж било в очі вранішнім небом – краватку. У кухні він побачив тещу, вона сиділа, нахиливши низько голову у чорній хустці, до чашки з чаєм, наче на похороні та спідлоба дивилася на зятя. Дружина поралася біля плити і з весело з кимось гомоніла по мобільному телефону. «Здавати мене зібралися. Бач, як радіють», – подумав Афанасій. І вибухнув – підстрибнув, догори, майже до самої стелі, підкинувши руки, впав навприсядки, підскочив, страшно розмахуючи руками і викидаючи ноги в боки, високо їх задираючи. Це був його коронний номер колись у всіх місцевих кабаках – «танок смерті», виконувався імпровізаційно і з натхненням під будь-яку музику, як правило, смертельно п’яним. Афанасій завмер на мить, наче зірка, з розставленими руками і ногами, тричі крутнувся дзиґою, з гиком підскочив, колінами тричі торкнувшись вух, а потім різко завмер, як стовп, притиснувши міцно руки до тулуба, наче соромлячись, схиливши голову, наче очікуючи овацій і квітів, і тихо запитав: «Ну що?»
Поки дружина і особливо теща приходили до тями, збирали речі та кудись дзвонили, Афанасій пішов у сарай і мовчки попрощався з паном Зривком. Порожню пляшку він заховав під старий «Запорожець», який вже й забув, коли останній раз його керма торкалася рука хазяїна. «На пам’ять, – подумав Афанасій, – коли ще побачимось…» – витер сухою брудною ганчіркою пилюку з бокового люстерка, уважно роздивився там себе – чоло його перетинала тепер глибока зморшка; поправив червону краватку і, міцно стиснувши вила, почав чекати, вдивляючись крізь щілину у дверях у простір свого невеличкого двору.