Крім відгуку, Білик зробив у рукописі Мирного чимало покрайніх записів, що торкалися різних питань: від манери змалювання окремих образів до хронології подій. Наприклад, у десятому розділі повісті Мирний подав такий портрет Чіпки: «А Чіпка, як орел. Високого зросту, статний, бравий, широкоплечий, козацький вид у нього, карі огненні очі, довгі та дужі, як у млина крила, руки, все це говорило, що сила цього чоловіка нелюдська, що йому б тільки вітрами та водами верховодити, а не ціпами правити». Білик робить до цієї замальовки такий коментар: «По-моєму, нервовій натурі Чіпки значно більше пасувало б бути середнього зросту, мов із заліза скутим, дужим і сильним енергією, екстазом, котрий завжди поєднується з нервовістю. Нервовість, екстаз, розум, упертість чи краще – сила волі у звичайній на зріст фігурі – ось у чому сила Чіпки». Таким чином, Білик радив Мирному зробити образ психологічно наснаженим, відійти від описовості, заснованої на фольклорних кліше.
Отримавши всі ці настанови та міркування, Мирний не став одразу ж кардинально переробляти свій твір. Спершу він спробував доопрацювати й поліпшити початковий віріант повісті. Так з'явилася друга редакція «Чіпки». Мабуть, найсуттєвішою зміною тут стала зміна кульмінації. Якщо в первісному варіанті повісті кульмінаційною була сцена вбивства ватагою Чіпки родини заможного козака, то на цей раз кульмінацією стає розповідь про цю криваву подію дівчинки Орисі, якій дивом пощастило врятуватися. Унаслідок такої зміни зникав недоречний повтор, а крім того, письменник усував надмірний натуралізм. Можна сказати, що Мирний вчинив так, як було колись заведено в старому театрі – виносити криваві події за межі сценічного простору, тобто розповідати про них, а не показувати. Тим часом іще одна суттєва хиба, на яку вказував Білик, – необґрунтованість повернення Чіпки до розбишацтва (Мирний пояснював це одним лиш хатнім пеклом, яке зчинилося після того, як до Чіпки перейшла жити теща), так-таки й залишилась. Не схотів він пристати і на пораду Білика переробити фінал повісті: Чіпка стає порядним хазяїном, але гріхи молодості якось зринають на поверхню і за них його запроторюють у Сибір, де він кінчає життя самогубством. Тим часом до іншої поради Білика («Змальовуючи якийсь типовий характер, слід відтіняти його іншими характерами… Речі пізнаються в порівнянні. Типи так само») Мирний прислухався, подавши нову сюжетну лінію: Грицько – Христя. Так у творі з'являється свого роду «дзеркальне» відображення Чіпки, його «двійник» Грицько, а також один із найцікавіших жіночих образів – Христя, цей, як казав Іван Стешенко, «зарідок жінки прийдешнього, свідомої своєї людської гідності і відданої служению загальному благу. Блідий натяк на те, що може дати людськості українська жінка».
Паралельно з роботою над «Чіпкою» Мирний «під наглядом Ів. Білика» (так зазначено на першій сторінці рукопису) перекладає комедію Олександра Островського «Доходное место». Мабуть, переклад «Доходного места» був обумовлений наміром Драгоманова подати на сторінках «Правди» українські версії творів Гоголя, Тургенева, Островського та інших російських авторів на противагу практиці москвофільського часопису «Друг», де їхні твори друкувалися в перекладі на «язичіє». Крім того, Мирний доопрацював написане, певно, ще в Миргороді оповідання «Палійка» – зворушливу й глибоко трагічну історію ображеної долею та людьми дівчини-каліки. Зрештою, ця нехитра історія обертається на глибокий роздум про людей-«недотеп», тих, хто не слухає «розуму», а слухає «свого дурного серця», – мотив, що не раз зринатиме і в інших творах Мирного, наприклад, у «Повії», а з граничною глибиною зазвучить перегодом у «Сонячних кларнетах» Павла Тичини: «Благословляю, синку, на ворога. / А він: матусю моя! / Немає, каже, ворога / Та й не було. / Тільки й єсть у нас ворог – / Наше серце». Словом, у «Палійці» Мирний говорить про те, що сьогодні називають «кордо-центричністю» і трактують як одну з найприкметніших рис українського національного характеру, його силу і його слабкість.