Іще одним твором, над яким Мирний працював дуже плідного для себе 1883 p., була історична драма «Лимерівна». Письменник ґрунтовно редагує старий текст цього твору. По-перше, він надає історичному матеріалові виразно злободенного звучання. Недаром київський цензор перегодом наголосить: «Дійові особи і за своїм характером, і за своїми словами нічим не відрізняються від сучасних малоросів, а один з головних персонажів (Василь Безродний) навіть виказує такі негативні погляди на власність та на заможних і багатих людей, які в наш час проповідують люди, котрі засвоїли соціалістичні ідеї». По-друге, Мирний намагається усунути зайвий етнографізм, а водночас «заземлити» і сам сюжет, і персонажів, надавши їм більшої життєвої та психологічної достеменності, хоч твір загалом не втрачає ані своєї романтичної піднесеності, обумовленої самим трагічним сюжетом балади про Лимерівну, ані романтичної трактовки головних героїв – Наталі та Василя. Хіба ж не вчувається питомо романтичний Weltschmerz у словах Наталі: «…Поки ще не зачався чоловік, доти він душа без тіла, вільна, носиться в широкім просторі синього неба… Нащо ж мене звідти узяли, на землю звали? нащо вільну душу закували в тіло?.. Господи! який же немощний та безталанний чоловік на світі!». Та й Василь час від часу, за словами Єфремова, постає як «театральний коханець з деяким одтінком демонізму». Загалом беручи, сліди творчого навчання Мирного в улюблених класиків світової драматургії тут досить помітні. Так, образ Шкандибихи має виразні паралелі до образу Кабанихи з драми Островського «Гроза», а сцена божевілля Наталі, напевно, має за взірець відповідну сцену з Офелією в шекспірівському «Гамлеті».
Десь у листопаді 1883 р. роботу над драмою було завершено і Мирний надсилає її до Києва. Крім Івана Білика, рукопис твору читали Олександр Кониський, Павло Житецький, Микола Лисенко та Василь Горленко. Судячи з усього, членам київської «старої громади» «Лимерівна» сподобалась. Принаймні саме ця обставина могла спонукати письменника до продовження роботи над сюжетом драми. Він намірявся створити трилогію, другою та третьою частинами якої мали стати «У черницях» та «На Запорожжі». Остання драма так ніколи й не була написана, а над другою частиною Мирний працював наприкінці 1883 – на початку 1884 рр. Сюжет драми «У черницях» такий. Після смерті Наталі її подруга Маруся, яка так само, як і Наталя, любила Василя, зрікається світу й стає черницею. Одного разу до їхнього монастиря привозять поранених гайдамаків, серед яких і Василь. У душі Марусі знов спалахує кохання, і вона хоче разом з Василем тікати на вільне Запорожжя. Та їхню змову викрито – Маруся гине. Оцей трагедійний сюжет має глибоке метафізичне підложжя. І Маруся, і Василь шукають не так свого власного щастя, як Правди-Христа. Тільки Маруся покладається на віру, а Василь, услід за апостолом Яковом, стверджує: «…Слово без діла нікчемне». Зрештою, Мирний схиляється до думки, що Правда – трансцендентна світові «тут-і-тепер». Як Маруся не змогла знайти її в стінах монастиря, так і Василь не знаходить Правди-Христа серед гайдамаків, які колись здавалися йому оборонцями «малосилих та неможних від дуків могучих, від панства лихого». «Що ж я знайшов там? – питає він. – Хижу голоту, що не розбирає правого од винуватого, все на гамуз товче, на шмаття батує, огонь несе, крів'ю заливає; ватажків, котрі тільки про свою славу дбають, свої гордовиті заміри справляють, а до людей їм байдуже, до краю їм нема діла… Дійшло до того, що хто придума найтяжчу муку, найлютішу смерть другому – того вихваляють… Освіріпілись люті, зовсім звірюками стали!..» Мирний розвиває тут думку, яка вперше зринула ще в романі «Хіба ревуть воли…», де сказано, що гайдамаки «повернулись у розбишак, а не справжніх лицарів».