То вже пізніше, десь від квітня 1878 p., коли Іван Рудченко стане начальником відділу канцелярії київського генерал-губернатора, а надто після свого переїзду до Санкт-Петербурга в 1885 p., він зречеться ідеалів юності, зокрема й українофільства (коли під час його служби у Варшаві до нього звернувся один земляк з рекомендацією від Олександра Кониського, Рудченко холодно й зверхньо відповів: «Скажите Конисскому и прочим украинофилам, что мой пост не позволяет мне иметь с ними ничего общего»). Він зробить блискучу кар'єру, стане членом ради Міністерства фінансів, переконаним монархістом, друкуватиме статті в суворінській газеті «Новое время», яка була ледь не синонімом сервілізму, безпринципності й ренегатства, а крім того, посідала виразну антиукраїнську позицію. Рудченко розгубить увесь свій юнацький радикалізм. Уже незадовго до смерті, у лютому 1905 p., під враженням від початку Першої російської революції, він напише Мирному: «Теперішній напівбезумний лібералізм, якщо його не загнуздає Земський Собор, може довести Росію до пугачовщини й коліївщини… Не знаю – кому від цього краще буде. А мені – помирати пора… Повернення в дотатарські часи навряд чи приємне Богу й корисне для цивілізації, на якій би мові вона не відбувалася. Пам'ятайте про це!» Та й на українську літературу він буде тепер дивитися з неабияким скепсисом. У цьому ж таки листі він напише: «Я, на жаль, і раніше, і тепер не вірив і не вірю у
всебічний розвиток малоруської літератури: її межі та значення – для «хатнього вжитку»…» Може, Білик дійшов цього висновку самотужки, а може, тільки повторив відповідні думки Миколи Костомарова, Миколи Дашкевича або свого колишнього кумира Михайла Драгоманова, який так само вважав, що великі письменники навряд чи з'являться в українській літературі навіть через сотню років. Так чи так, коли Панас Мирний десь у 1905—1906 pp. писав: і досі є «чимало своїх-таки мудраків, що, забувши, якого вони роду і плоду, негують своєю рідною мовою, пророкуючи їй короткий вік, доки прості люди просвітяться наукою і одкинуть тоді свою мову як нікчемну…» – ці слова можна трактувати як пряму полеміку зі своїм старшим братом. Тим часом духовне зростання Мирного від початку 1860-х до середини 1880-х pp., тобто якраз тоді, коли він найактивніше виступав як письменник, відбувалося під вирішальним впливом Івана Білика. Саме Білик прищепив Мирному ідеї народницького українофільства, зазнайомив із соціалістичними ідеалами в їх драгоманівській версії, із засадами «реальної» естетики, виступив у ролі критика, редактора та співавтора цілої низки творів – словом, як казав Єфремов, «був його вірним alter ego». Це аж ніяк не означає, що Панас Мирний є «творивом» Івана Білика, але навряд чи без Білика Мирний став би таким, яким ми його знаємо. Принаймні не підлягає сумніву, що саме старший брат підштовхнув молодшого до літературної праці.