Хлопчик пив чай — наче нічого й не сталося. За його спиною впевнено й різко цокав годинник у вигляді місячного диска. Годинник — це теж була Яринина робота; торік вона купила в господарському магазині найпростіший механізм з пластмасовою тарілкою-циферблатом, тарілку зняла, а новий циферблат виліпила сама, звіряючись зі збільшеними фотографіями Місяця. Синюваті тіні жовтогарячих кратерів були даниною Ярининій фантазії; на місці цифри «дев’ять» чорнів силует кажана.
— У мене до вас розмова, Кіме Андрійовичу, — сказав хлопчик.
Місце в лікарні для когось із родичів? Гроші? Сімейні проблеми?
— Я слухаю, — сказав Кім.
— Ви пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого?
Кім чекав чого завгодно. Точніше, не знав, чого й чекати.
Двадцять дев’яте лютого…
— Пам’ятаю, — сказав Кім.
(…Хвора подивилась на нього здивовано. «Здається, я чую голоси, — пробурмотіла вона. — Як ви думаєте, Кіме Андрійовичу, це на краще?»
«Голоси?» — перепитав своєю чергою здивований Кім, і негайно в його голові, в ділянці потилиці, почулося чітке: «Кіме! Не бійся! Я говорю з тобою!..»)
Кім здригнувся, згадуючи ту нехорошу середу. Він одразу подумав про наркотик, підсипаний у вентиляційну шахту; в усіх, хто зібрався в ординаторській, була подібна версія, всі були майже спокійні, всі добре трималися й навіть жартували — поки не прибігла сестра, яка дивилася в холі телевізор…
— Авжеж, пам’ятаю, — повільно повторив Кім.
— Минуло два роки, — сказав хлопчик. — Що ж це було?
— Випробування психотропної речовини, — Кім з цікавістю розглядав гостя. — Або космічний катаклізм, що викликає масове помутніння розуму…
— Ви в це вірите? — хлопчик тонко, по-дорослому, всміхнувся.
— Ні, — Кім не знав, як з ним говорити. Не міг знайти правильного тону.
— А в те, що діагноз Прохоренка Віктора Антоновича від чотирнадцятого лютого був хибний?
У гостевих словах була якась ненормальна точність; до історій хвороби, що зберігалися в сейфі, ніякі хлопчики допущені не були. Прохоренків син?
— Кіме Андрійовичу, ви справді помилилися з діагнозом? — знову спитав хлопчик, дивлячись Кімові у вічі.
— Ні, — сказав Кім.
На кухні стало тихо. За вікном шкреблися, воркотіли, тупцяли по бляшаному «козирку» нахабні дворові голуби.
Усі все знають, подумав Кім. Тільки вірять по-різному: хто в нову методику, хто у святе благословення, хто в літаючу тарілку…
— Вони просто передумали вмирати, — зізнався він, зітхаючи. — Я не готовий тобі пояснити, чого так сталося.
— Я й не прошу пояснювати, — хлопчик знов усміхнувся. — Навпаки… я хотів би сам. Якщо дозволите.
— Пояснити? — Кім не хотів, щоб у його голосі прорвалося глузування. Але воно все-таки прорвалося.
Хлопчик не образився:
— У вас же ж нема пояснень? Чом би не вислухати мою версію того, що сталось у вашій лікарні? І заодно того, що сталося двадцять дев’ятого лютого. І того, до речі, що сьогодні сталося з вами…
Стрес, подумав Кім. Можливо, пригода з палаючою машиною ушкодила його дужче, ніж здається…
Згодувати йому легенький транквілізатор?
— До речі… — сказав він легко й буденно, як звичайно говорив з пацієнтами. — А як ти опинився… на трасі? Ти що, ночував там, ждучи, поки я беркицнусь?
— Ні, — сказав хлопчик. — Не знаю, як вам сказати… як це краще подати. Краще, ніж двадцять дев’ятого лютого.
— Що?!
— Ви незабаром утратите роботу. Просто нікого буде лікувати.
Кім роззявив рота, щоб м’яко пожартувати у відповідь, але так і не придумав жарту.
— Що, всі будуть здорові?
Хлопчик кивнув:
— Так. Як ваші теперішні пацієнти. Як Прохоренко Віктор Антонович.
— Він твій родич? Може, батько? Дядько?
— Ні, не родич. Мені здається, родичів у звичайному розумінні в мене взагалі немає…
Кім раптом усвідомив, що гість сидить, не розтискаючи губ, а голос його звучить у Кімовій голові. На секунду повернувся жах двадцять дев’ятого лютого — коли зупинялися поїзди, й літаки безсило опускалися казна-куди, коли телефонні лінії не витримували лавиноподібного навантаження, коли алкоголіки назавжди кидали пити, хтось волав з жаху, хтось намагався накласти на себе руки, а хтось щиро дивувався, через що ґвалт: подумаєш, голос у голові…
Цокав годинник. Затишно булькали голуби.
— Як ти це робиш? — запитав нарешті Кім.
Хлопчик зітхнув: «Та отак…»
— Та отак, — повторив він уголос. — Я подумав, що саме сьогодні вам буде легше в це вжитись… у нову реальність. Стрес розмиває межі ймовірного…