Леон уперше на віку втішався несказанними розкошами жіночої елегантності. Ніколи він не чув такої вишуканої мови, не бачив таких строгих туалетів, таких поз заснулої горлиці. Він був у захваті від екзальтованості її душі і від мережива її спідниці. Адже це була світська жінка, та ще й заміжня! Одне слово, справжня коханка!
Безкінечно мінлива в настроях — то весела, то задумана, то говірка, то мовчазна, то поривчаста, то стримана, — вона викликала в ньому тисячі бажань, розбуджувала все нові інстинкти й спомини. Вона була для нього героїнею всіх романів, головною дійовою особою всіх драм, таємничою коханкою, оспіваною у всіх віршах. Леонові здавалось, що плечі в неї смагляві, як у «Одаліски-купальниці», талія видовжена, як у господинь феодальних замків; нагадувала вона також «Бліду барселонку», але передусім вона була ангел!
Коли він дивився на неї, йому часом здавалося, ніби душа його поривається до неї, оповиває хвилями її голівку і припадає, заворожена, до її білих грудей.
Він сідав долі біля ніг Емми, клав руки їй на коліна і дивився на неї, усміхнений, підставляючи лоб для цілунку.
Вона схилялась до нього й шепотіла, аж задихаючись від сп'яніння:
— Не ворушись! Не говори! Дивись на мене! Твої очі сяють так любо! Мені так гарно!
Інколи вона називала його дитинкою:
— Дитинко, ти мене любиш?
І вона не чула відповіді: губи його жагуче впивалися в її уста.
На годиннику був маленький бронзовий купідон, — манірно округляючи ручки, він підтримував позолочену гірлянду. Вони часто сміялися з нього; але, коли наставала година розлуки, все починало здаватися сумним.
Нерухомо стоячи одне проти одного, вони повторювали:
— До четверга!.. До четверга!..
Тоді вона раптом обхоплювала його голову обома руками, швидко цілувала в чоло і, крикнувши: «Прощай!» — вибігала на сходи.
Вона йшла на вулицю Комедії до перукаря: треба було причепурити волосся. Надворі поночіло. В перукарні запалювали газ.
Вона чула театральний дзвоник, що скликав акторів на виставу; за вікном проходили бліді чоловіки й жінки в приношеному одязі і зникали за дверима службового входу.
В низенькому й тісному приміщенні, де серед перук і слоїків з помадою гуділа чавунна грубка, було жарко. Запах розпечених щипців і рухи масних рук, що перебирали її волосся, наводили на Емму дрімоту, і незабаром вона вже куняла, закутавшись у халат. Часто, зачісуючи її, перукар пропонував їй квитка на маскарад.
А потім вона їхала! Поверталась тими ж завулками до «Червоного хреста», знову підв'язувала до черевиків дерев'яні підошви, сховані вранці під лавою в диліжансі, і проштовхувалася між нетерплячими пасажирами на своє місце. Біля підніжжя пагорба люди виходили; Емма залишалась у кареті сама.
З кожним поворотом дороги все ширшала заграва міських огнів, що імлистою хвилею мерехтіла над темним громаддям будинків. Емма ставала коліньми на подушки і втоплювала очі в те мінливе сяйво. Вона ридала, кликала Леона, посилала йому ніжні слова й поцілунки, що розвіювалися вітром.
У цих місцях за диліжансами часто вештався якийсь старець із костуром. На ньому теліпалось брудне лахміття, драний касторовий капелюх мискою насувався на лоба; коли він знімав його, на місці повік видніли криваві болячки. Живе м'ясо звисало червоними клаптиками; з очей до самого носа слизотіла зеленавими патьоками якась гнійна рідина; чорні ніздрі конвульсивно роздималися. Коли він звертався до когось, то задирав голову догори з ідіотичним сміхом, — тоді його синюваті білки закочувались аж під самий лоб до відкритих ран.
Ганяючись за екіпажами, він виспівував:
Далі співалося про пташок, про сонце, про зелене листя.
Іноді він зненацька з'являвся без капелюха, просто за спиною Емми. Вона з криком відсахувалась. Івер любив пожартувати з старого: то радив йому найняти балаган на Сен-Роменському ярмарку, то сміючися питав, чи жива-здорова його чорноброва.