— Ах, господи! — крикнув Шарль. — І вічно ви, мамо, влаштовуєте їй сцени!
Мати знизала плечима і заявила, що все це одна комедія.
Але тут Шарль уперше на віку збунтувався і став на захист жінки, так що пані Боварі-старша вирішила їхати геть. Вона вибралась додому другого ж дня, а коли син намагався затримати її на порозі, сказала йому:
— Ні, ні! Ти любиш її більше, ніж мене, — ну, що ж, так воно і мусить бути. Нічого робити. Та ще сам побачиш… Бувай здоров! Тепер уже я не приїду «влаштовувати їй сцени», як ти говориш.
І все-таки Шарль почував себе ніби винним перед Еммою: вона не приховувала, що все ще ображена таким проявом недовіри. Перш ніж вона знову погодилась узяти довіреність, йому довелось довго просити її. Він навіть пішов разом з нею до пана Гійомена оформити новий, такий самий документ.
— Я розумію вас, — сказав нотаріус. — Людина науки не повинна клопотатися дрібницями буденного життя.
Це лукаве зауваження потішило Шарля, — воно надавало його слабості приємної видимості якихось важливих інтересів.
Зате скільки було радості в черговий четвер у готелі, в «їхній» кімнаті! Емма сміялась, плакала, співала, танцювала, замовляла шербети, пробувала курити сигарети і видалась Леонові ексцентричною, але чарівною, незрівнянною.
Він не знав, що примушувало її так жадібно тягнутися до всіх радощів життя. Вона стала подразливою, вередливою і сластолюбною. Вона гуляла з ним по вулицях і йшла з високо піднятою головою, не боячись, як вона казала, скомпрометувати себе. І все ж часом вона аж здригалася на думку, що може зустрітися з Родольфом: хоч вони й розсталися назавжди, їй здавалося, ніби вона ще не визволилась цілком з-під його влади.
Одного вечора Емма навіть не повернулася в Йонвіль. Шарль був не при собі, а маленька Берта не хотіла лягати спати без мами і ридала до повної знемоги. Жюстен, про всяк випадок, вийшов на дорогу; пан Оме і той не міг усидіти у себе в аптеці.
Нарешті Шарль не витримав. Об одинадцятій годині він запріг свого шарабанчика і, хльоскаючи без жалю коня, добрався о другій годині до заїзду «Червоний хрест». Нікого! Він подумав, — чи не бачив часом Емми клерк? Але де він живе? На щастя, Шарль пригадав адресу його патрона. Він кинувся туди.
Починало світати. Шарль роздивився вивіску над дверима, постукав. Хтось, не відчиняючи дверей, крикнув йому Леонову адресу і на додачу вилаяв добре нахаб, що колошкають людей ні світ ні зоря.
У будинку, де жив клерк, не було ні дзвінка, ні молотка, ні консьєржа. Шарль почав добиватися у віконниці. Надійшов поліцай; Шарль перелякався й утік.
«Я збожеволів, — казав він сам до себе. — Вона, напевне, залишилась обідати у пана Лормо».
Але ж сім'я Лормо виїхала з Руана.
«А може, вона залишилась доглядати пані Дюбрей? Але ж пані Дюбрей ось уже десять місяців як померла… То де ж вона?»
Тоді йому сяйнула одна думка. Він зайшов до кав'ярні, попросив «Адрес-календар» і швидко відшукав у ньому мадемуазель Ламперер. Вона мешкала по вулиці Ренельде-Марокіньє, будинок № 74.
Коли він звернув на цю вулицю, на другому кінці її з'явилась сама Емма. Він навіть не обійняв її, а зразу накинувся з криком:
— Чого ти вчора не приїхала?
— Хвора була.
— Що?.. Де?.. Як?..
Вона провела рукою по лобі й відповіла:
— У мадемуазель Ламперер.
— Я так і думав! Оце ж я біг до неї!
— О, даремно, — сказала Емма. — Вона щойно пішла з дому. Але надалі, будь ласка, не турбуйся так. Ти ж розумієш, що я не можу почувати себе вільною, коли знаю, що тебе хвилює найменше моє спізнення.
Таким чином вона встановила для себе своєрідне право не обмежувати себе в своїх походеньках і стала користатися з нього досить часто. Коли їй хотілось бачити Леона, вона завжди знаходила привід поїхати до Руана і заходила до нього прямо в контору, бо він же не чекав її того дня.
Спочатку це було для нього щоразу великим щастям, але незабаром він змушений був відкрити їй неприємну істину — патрон дуже незадоволений його частими відлучками.
— Подумаєш! — говорила вона. — Ходім!
І він кидав роботу.
Емма зажадала, щоб він одягався у все чорне і запустив собі еспаньйолку: тоді він буде схожий на Людовіка XIII. Вона захотіла поглянути на його квартиру і заявила, що їй не подобається обстава. Він почервонів; вона цього не помітила й порадила йому купити такі завіси, як у неї. Коли він заперечив, що це надто дорого, вона засміялась:
— Ага! Тобі шкода грошей!
Щоразу Леон мусив розповідати їй, що він робив з часу їхнього останнього побачення. Вона вимагала віршів, віршів з присвятою, любовної поеми на свою честь, але він ніяк не міг добрати рими до першого рядка і кінець кінцем списав для неї сонета з якогось альбома.