Лере сів у велике солом'яне крісло і спитав:
— Ну, що новенького?
— Дивіться.
І вона показала йому папірця.
— То що я можу зробити?
Тоді Емма скипіла й нагадала йому, що він дав обіцянку не опротестовувати її векселів; він не відмовлявся.
— Але ж я мусив; самому гроші потрібні були до зарізу.
— Що ж тепер буде? — спитала Емма.
— О! Це дуже просто: спочатку суд, а потім опис майна… Та й більш нічого.
Емма ледве стрималась, щоб не вдарити його. Спитала лагідно, чи не можна якось урезонити пана Венсара.
— Таке сказали — урезонити Венсара! Зразу видно, що ви його не знаєте… Це лютий тигр…
А все-таки пан Лере мусив втрутитися в справу і якось допомогти.
— Ну, слухайте: по-моєму, я досі був досить добрий до вас.
Він розгорнув одну із своїх конторських книг.
— Ось!
І почав водити пальцем по сторінках.
— Бачите, бачите… Третього серпня — двісті франків… Сімнадцятого червня — півтораста… Двадцять третього березня — сорок шість… Квітень місяць…
Він спинився, ніби боячись проговоритися.
— Я вже не кажу про боргові зобов'язання пана доктора — одне на сімсот франків і друге на триста! А щодо ваших часткових сплат, відстрочок, процентів — то тут і кінця не виведеш, таке все заплутане. Ні, годі з мене!
Емма плакала, вона називала його навіть «дорогим паном Лере». Але він звертав усе на того «жмикрута Венсара». Та й в нього самого зараз ані сантима за душею: ніхто не платить боргів, кожне дивиться, як би тільки поживитися; такий бідний крамар, як він, не може відкрити кредиту.
Емма замовкла; пан Лере покусував перо; її мовчанка, напевно, стурбувала його, і він озвався знову:
— Хіба, може, цими днями до мене надійде дещиця… Тоді б я зміг…
— Слухайте, — сказала Емма, — як тільки я одержу решту грошей за Барневіль…
— Як?
Дізнавшись, що Ланглуа ще не розрахувався з нею, Лере дуже здивувався. А потім заговорив улесливо:
— То ви кажете, ми можемо дійти згоди?..
— На яких завгодно умовах!
Тоді він заплющив очі, подумав, накидав на папері якісь цифри і, заявивши, що все це йому дуже неприємно, що справа ця паскудна, що він робить це на свою голову, продиктував чотири векселі по двісті п'ятдесят франків: сплачувати їх треба було щомісяця по одному.
— Аби тільки Венсар згодився почекати. А втім, ви знаєте, моє слово тверде, я не люблю нікого водити за ніс.
Потім він показав їй, ніби між іншим, новий крам; на його думку, нічого тут не заслуговувало на її увагу.
— Ви тільки гляньте, — оця матерія на плаття іде по сім су метр, та ще й з гарантією, що не линюча. А люди все-таки беруть! Ви ж розумієте — не буду я їм говорити, що це справді за штука!
Признаючись, що він обдурює інших покупців, Лере хотів остаточно переконати Емму в своїй чесності.
Потім він знову затримав її і показав три метри гіпюру, — він придбав його нещодавно на розпродажі.
— Чудесний матеріал! — говорив Лере. — Тепер його всі беруть на накидки для крісел; це останній крик моди.
І тут же з спритністю фокусника загорнув гіпюр у синій папір і всунув Еммі в руки.
— Та скажіть же хоч…
— Потім, потім, — відмахнувся Лере і попрощався з нею.
Того ж вечора вона примусила Шарля написати до матері, щоб та якнайскоріше вислала їм усе, що залишилось від спадщини. Свекруха відповіла, що в неї нема більше нічого; ліквідацію закінчено, і, крім Барневіля, на їхню долю припадає шістсот ліврів річного доходу, який вона акуратно сплачуватиме.
Тоді пані Боварі понадсилала рахунки кільком пацієнтам і незабаром почала дуже часто вдаватися до цього заходу. В постскриптумі вона обов'язково дописувала: «Не говоріть про це чоловікові; ви знаєте, який він самолюбний… Прошу ласкаво пробачити… Готова до послуг…» Деякі пацієнти запротестували. Вона перехопила їхні листи.
Щоб добути грошей, вона стала продавати старі рукавички, ношені капелюшки та всякий залізний брухт, — і торгувалась завзято: в бажанні заробити якнайбільше відчувалась її селянська кров. Буваючи в місті, вона купувала різний дрібний крам, який, гадала, можна буде збути Лере, як не візьме хтось інший. Набрала страусового пір'я, китайської порцеляни, шкатулок — на гроші, позичені у Фелісіте, у пані Лефрансуа, в заїзді, у п'ятого, в десятого… Одержавши, нарешті, всю суму за Барневіль, вона оплатила два векселі; але потім підоспів термін іншому — на півтори тисячі. Вона знову позичала, без кінця і без краю.