Там нікого не було. Емма хотіла ввійти, але на дзвінок міг би хтось з'явитись; вона шмигнула у хвіртку і, затамувавши подих, тримаючись за стіни, дісталася до дверей кухні, де на плиті горіла свічка. Жюстен, без піджака, поніс у їдальню блюдо.
«То вони обідають. Треба почекати».
Жюстен повернувся. Вона стукнула в шибку.
Він вийшов на поріг.
— Ключа! Від комірчини нагорі, де…
— Що?
І він дивився на неї, вражений блідістю її обличчя, що білим овалом вирізьблювалось на чорному тлі ночі. Вона здавалась йому надзвичайно вродливою і величною, як видіння; не розуміючи, чого їй треба, він передчував щось жахливе.
Але вона швидко відповіла тихим, лагідним і вкрадливим голосом:
— Мені треба! Дай ключа!
Крізь тоненьку перегородку з їдальні чулося подзенькування виделок по тарілках.
Емма збрехала, ніби хоче вивести пацюків: вони не дають їй спати вночі.
— Хазяїну б треба сказати…
— Ні, не ходи! — І байдуже додала: — Не варто, я потім сама скажу. Ну, посвіти мені!
Вона ввійшла в коридор, де були двері до лабораторії. На стіні висів ключ з ярличком «Фармакотека».
— Жюстене! — гукнув нетерпляче аптекар.
— Ходім нагору!
І Жюстен пішов за нею.
Ключ повернувся в замку, і Емма рушила просто до третьої полиці, — так вірно вела її пам'ять, — схопила синій слоїк, відіткнула корок, встромила всередину руку й, витягши жменю білого порошку, тут же почала його їсти.
— Що ви робите! — крикнув хлопець, кидаючись до неї.
— Мовчи! Прийдуть…
Він був у розпачі, хотів кричати пробі.
— Не кажи нікому, бо за все відповідатиме твій хазяїн.
І вона пішла, раптово заспокоївшись, ніби виконала якийсь обов'язок, що тяжів їй на совісті.
Коли Шарль, приголомшений звісткою про опис майна, прибіг додому, Емма щойно була вийшла. Він кричав, плакав, знепритомнів, а вона все не верталась. Де вона могла бути? Куди він тільки не посилав Фелісіте: до Оме, до Тюваша, до Лере, до трактиру «Золотий лев»… Коли його хвилювання на мить стихало, він згадував, що добре ім'я його загинуло, майно пропало, майбутнє Берти розбито. А через що?.. Ніхто нічого… Він чекав до шостої години вечора, потім не зміг більше всидіти на місці; йому спало на думку, що Емма поїхала в Руан, і він вийшов на шлях. Пройшовши з півльє й не зустрівши нікого, він почекав іще трохи й вернувся.
Вона була вже дома.
— Що сталося?.. В чім річ?.. Поясни!
Вона сіла до бюрка і, написавши листа, поставила число, день, годину і, не кваплячись, запечатала. Потім урочисто сказала:
— Прочитаєш завтра; а доти, прошу тебе, не задавай мені жодного питання! Ні однісінького!
— Але ж…
— Ах, дай мені спокій!
Вона лягла на постіль і витяглась на всю довжину.
Її разбудив терпкий смак у роті. Вона побачила Шарля й знову заплющила очі.
Емма з цікавістю вслухувалась у себе, чи не починаються болі. Ні, поки що нічого не було. Вона чула цокання стінного годинника, гуготіння вогню в каміні і дихання Шарля, що стояв у приголів'ї.
«А! Що смерть — дрібниця! — думала вона. — Ось засну, та й по всьому!»
Вона випила ковток води і відвернулась до стіни.
А в роті не проходив прикрий чорнильний смак.
— Пити!.. Ох, пити хочу! — простогнала вона.
— Що з тобою? — спитав Шарль, подаючи їй склянку з водою.
— Нічого… Відчини вікно… Душно мені!
І раптом її потягло на блювоту — вона ледве встигла вихопити хусточку з-під подушки.
— Забери, — сказала вона швидко, — викинь.
Шарль почав розпитувати; Емма не відповідала. Вона лежала нерухомо, боячись, що від найменшого руху їй знову стане недобре. І відчула, як від ніг підступає до серця крижаний холод.
— Починається, — прошепотіла вона.
— Що ти кажеш?
Тихо і тоскно ворочала вона головою по подушці, і рот у неї був відкритий, ніби на язиці лежало щось важке — важке. О восьмій годині знов почалася блювота.
Шарль помітив на дні таза білі крупинки якогось порошку, що приставали до порцеляни.
— Дивно! Незвичайно! — повторював він.
Але вона твердо сказала:
— Ні, ти помиляєшся.
Тоді він обережно провів рукою їй по животі — ніби погладив. Вона зойкнула. Він аж одсахнувся з переляку.
Потім вона почала стогнати, спочатку потихеньку. Плечі її здригались у корчах, вона стала білішою від простирала, за яке чіплялись її скарлючені пальці. Пульс бився нерівно, його ледве можна було чути.