Пан Боварі-батько прогостював у Йонвілі цілий місяць, дивуючи місцевих мешканців своїм пишним військовим кашкетом із срібним галуном, у якому він виходив уранці на площу курити люльку. Звикнувши замолоду випивати, він частенько посилав служницю до «Золотого лева» по вино, яке там записували на рахунок його сина; крім того, він перевів на свої носові хусточки весь невістчин одеколон. Проте Емму тішило його товариство. Цей чоловік бував по світах, умів розповісти про Берлін, про Відень чи про Страсбург, про своє офіцерське життя, гулянки й галантні пригоди. Він був до невістки дуже люб'язний, а часом навіть хапав її десь на сходах чи в саду за талію і гукав:
— Гей, Шарль, бережись!
Тоді матуся Боварі не на жарт злякалася за щастя свого сина і, боячись, що її чоловік може зле вплинути на моральність молодої жінки, стала квапити старого, щоб скоріше їхати. Можливо, вона мала для цього якісь серйозніші підстави. Адже для пана Боварі не було на світі нічого святого.
Одного дня Еммі раптом дуже закортіло побачити свою дівчинку, яку віддали годувати мамці, жінці столяра; навіть не подивившися в календар, чи вийшло після пологів шість тижнів, вона подалася до тітки Ролле, — хата її стояла на краю містечка, під горою, між битим шляхом і лугом.
Стояв полудень. Усі віконниці були позачинювані, шиферні покрівлі вилискували в сліпучому промінні, що лилося з голубого неба, і на гребенях їх мерехтіли тисячі іскор. Дихав гарячий вітер. Емма йшла, але почувала себе надто кволою, було боляче ступати по каменю; вона вже завагалась — чи вернутись додому, чи зайти до когось перепочити.
В цю хвилину з сусідніх дверей вийшов пан Леон з пачкою паперів під пахвою. Він уклонився їй і зупинився в холодку під сірим навісом крамниці Лере.
Пані Боварі сказала, що вона вирядилась іти до дитини, але по дорозі відчула втому.
— Якщо… — почав Леон і затнувся, не насмілюючись продовжувати.
— Ви йдете кудись у справах? — спитала Емма.
І, вислухавши відповідь, попросила клерка провести її.
Увечері про це вже знали у всьому Йонвілі, і мерова жінка, пані Тюваш, заявила в присутності своєї служниці, що пані Боварі себе компрометує.
Щоб потрапити до мамки, треба було, пройшовши всю вулицю, звернути до кладовища і йти поміж дворами й хатами по вузькій стежці, обсадженій диким жасмином. Кущі жасмину цвіли, як і вероніка, шипшина, кропива і лапата ожина. Крізь проходи в живоплотах видно було, як свиня бабрається біля хатини у гною або корова чухається рогами об дерево. Молоді люди тихо йшли поруч, і Емма спиралась на руку Леона, а він стримував крок, намагаючись іти з нею в ногу; перед ними в паркому повітрі роєм кружляли й дзижчали надокучливі мухи.
Вони впізнали мамчину хату по старому крислатому горіху, що розкинувся над нею. Хата була присадкувата, крита бурою черепицею, під слуховим вікном горища висів вінок цибулі. Кругом двору йшов живопліт із терну, а вздовж нього тягнулись обтикані хмизом грядки салату, лаванди і пахучого гороху, що вився по тичках. Каламутна вода текла звідкілясь і розливалась по моріжку, навкруги валялось якесь ганчір'я, панчохи, червона ситцева кофта, а на огорожі сушилась груба валова ковдра. Коли рипнула хвіртка, з хати вийшла молодиця з немовлям на руці. Другою рукою вона вела якогось хирного малюка з золотушним лицем. Це був син одного руанського трикотажника. Батьки його були надто зайняті торгівлею і послали хлопчика на село.